Розділ 45

–Соню, це я, Франклін! Можеш відчиняти! – пролунало з-за дверей, і русява полегшено видихнула, вчепившись за ручку аби не впасти. Опанувавши свої емоції, вона швидкими рухами двічі провернула ключ. Двері відчинилися, і дівчина поглядом зустрілася з білявчиком. 

–Ох, Соню! – кронпринц забіг у кімнату і вчепився у тендітні плечі, пробігаючись очима по всій постаті сіроокої. – Як ти!? Щось болить? Ти поранена? 

–Ні, я... Все в порядку, але Річард... Йому потрібен лікар, – русява прибрала зі своїх плеч руки Франкліна і гарячковою ходою повернулася до чорнявого, що досі був непритомний. Вона зупинилася поруч і, розвернувшись, зиркнула на білявчика таким вимучено-благальним поглядом, що серце кронпринца пропустило удар. 

–Не хвилюйся, я передбачав, що лікар буде потрібний, тому прийшов не сам, – Франклін повернувся до дверей і подав комусь знак заходити. Лише після цього дівчина помітила, що він був не сам, а в супроводі ще шести-семи людей окрім Кріса. З цієї групи наперед вийшов чоловік років сорока п’яти – п'ятдесяти, вочевидь лікар. Помітивши знак кронпринца, він підійшов ближче до Річарда і, присівши коло нього, почав його оглядати. 

Соня напружилася. Вона стежила за кожним рухом лікаря, але він наче навмисно робив все настільки повільно, що сіроокій хотілось скочити на ноги і рознести все навкруги. Лише хвилювання і розуміння того, що така швидкість необхідна для ретельного огляду, стримували русяву від необачних дій. Саме тому вона затаїла дихання і з усією уважністю слідкувала за лікарем, кидаючи розгублені погляди на чорнявого.

Кріс теж підійшов ближче, аби почути висновки. 

–Ну як він? – перепитав рижик, переводячи погляд на чоловіка. –Кажіть, не мовчіть!

Лікар зиркнув на нього і, витримавши невеличку паузу, діловито промовив:

–Загалом, ніяких важких травм і поранень я не бачу. Лише дрібні подряпини і невеличкі забої. А от поріз на лівій руці вже більш серйозний. Та якщо зашити, правильно підібрати мазі, як слід піклуватися про руку і не напружувати її до повного одужання, то ніяких ускладнень не повинно бути. Можливо, навіть шраму вийде позбутися, якщо добре постаратися. 

Соня і Крістіан полегшено видихнули. 

–Якщо все нормально і немає ніяких важких травм, тоді чому він не прокидається? – опанувавши себе, дівчина поставила питання, яке найбільше її зараз турбувало. – Години три-чотири тому він отримав ребром долоні по шиї і після цього втратив свідомість. З того моменту він не прокидався. Чи може це бути через це? 

–Принц Річард перед цим декілька годин боровся за своє життя на арені. Невідомо ще коли востаннє він спав. Це нормальна реакція, нехай як слід відпочине. Запевняю вас, через тижня два-три Його Високість буде готовим показатися в битві у всій своїй красі і моці. Наскільки я пам'ятаю, він і не з такими пораненнями справлявся.

–Ох, тоді добре, – мовила русява. –Попіклуйтеся про нього.

–Не хвилюйтеся. Все буде гаразд, – відповів лікар і прийнявся обробляти поріз на руці хлопця. 

Сіроока перевела погляд на чорнявого. Задовольнившись відповіддю про його стан, дівчина поринула у свої роздуми, та їх перервав Франклін:

–Соню, думаю, нам потрібно поговорити. Залишмо лікаря одного, нехай зосередиться. 

–Мг, добре. Ходімо, – русява востаннє стурбовано глянула на Річарда і неохоче покрокувала за кронпринцом. Вони вийшли з кімнати і попрямували до тераси. Зайшовши туди, обоє зупинилися і зиркнули один на одного. 

–Виходить, ми перемогли? – ніяково перепитала сіроока і через це почервоніла.  

–Звісно, інакше ми б не стояли тут. 

–Справді, дурнувате питання, – мовила дівчина і залилася фарбою ще дужче. –А як же... Фрідріх, Джон і Генріх? Вони ж... 

–Можливо, трішки побиті, але живі, – продовжив білявчик. –Я дізнався, що Джордж тримав їх у темниці імператорського палацу. Швидше за все, він хотів зібрати нас всіх разом і лише тоді стратити. Його тяга до таких вистав загнала його у глухий кут. Він планував непомітно втекти через таємний хід, коли почув, що військо Асквіту під стінами палацу, та не тут то було. Той таємний хід став останній місцем, яке він бачив. Я вже відправив людей, щоб звільнити Фрідріха, Генріха і Джона. Скоро вони будуть тут. 

–Хах, це чудово... Мені аж не віриться, що це все закінчилося! Ці втечі, вічні переховування... Вони тривали не так вже й довго, але таке відчуття, ніби декілька років. 

–Пробач, що запізнився з підмогою. Знадобилося більше часу на збори, аніж я планував. Важко уявити, що ви пережили за цей час. 

–Ти не винен. Якби не ти, ми б не вижили. Дякую за це, – Соня вдячно усміхнулася, але одразу ж завмерла, помітивши на собі пристрасний погляд Франкліна.

–Я дуже хвилювався за тебе, – прошепотів він і підійшов ближче. –Ти й не уявляєш, як я картав себе через те, що був змушений залишити вас. Соню, я тебе...

–Не варто було. Річард зробив все можливе і навіть неможливе, аби захистити мене, – перебила русява, відводячи погляд в сторону, і зрозуміла, що настав час поставити всі крапки над «і». –Коли я вперше потрапила у імператорський палац, то була повністю збита з пантелику. Це було чуже мені місце, яке пашіло ворожістю, з незнайомими людьми. Кожен їхній рух, погляд здавалися мені колючками, і я почувала себе тут зайвою, нікому не потрібною. Так продовжувалося доти, доки я не зустріла тебе. Ти став одним із перших людей, які протягнули мені руку у цьому жахливому місці. І це було так чарівно, що я вперше тут відчула таку приязнь до когось. І тому я постійно думала про це, прокручувала в голові наші зустрічі і розмови. Мені хотілося і далі зустрічатися з тобою, спілкуватися на різні теми, обговорювати останні події. Це було прекрасно! Я могла хоч трішки забути про всі свої проблеми, але це було лише прагнення не почуватися самотньою. Я визнаю, що сплутала вдячність із закоханістю. Пробач...

Запанувала гнітюча мовчанка, і сіроока все ж таки наважилася зиркнути на кронпринца. Ні один м’яз на його обличчі не сіпнувся після слів дівчини, лише блакитні очі, як саме небо, значно потемніли і вчепились поглядом кудись далеко-далеко. Пройшло секунд десять-п'ятнадцять, і гіркота в погляді білявчика зовсім зникла, ніби її і не було.