Розділ 44

–Хах, ти зізналася, – полегшено видихнув Річард, в'яло усміхнувшись, і міцніше стиснув прути воріт, які розділяли їх із русявою. –Ти й не уявляєш, як ощасливила мене і водночас розірвала на шматки... Пробач мені... Пробач за всі ті образи, за весь той біль, який я тобі завдав. Я справді шкодую про це...

–Годі... Помовч, – обірвала чорнявого дівчина, витираючи сльози, які покотилися по щоках. –Зараз треба подумати про твоє здоров’я. Зізнатися і попросити вибачення у нас ще буде час!

–Ні, військо Асквіту зараз під стінами палацу. Попереду найважча битва, в якій більшість воїнів загине. Мої люди зараз там. Я не можу покинути їх напризволяще, але й не можу піти до них допоки не викажу тобі все, що тримав так довго на серці. Я справді понад усе хочу бути з тобою. Хочу, щоб ми прожили довге щасливе життя, кохаючи один одного. Та як би я цього не хотів, це не означає, що воно буде так. Я знаю, що в цій битві мені не вистояти, але я не хочу забруднити твоє ім'я, втікши і заховавшись під час бою. Тому зараз ти маєш вислухати все, що я тобі скажу. Зрозуміло? 

–Ні! Не верзи маячню! Ти не можеш піти туди в такому стані! Ти ледве на ногах стоїш!

–Слухай уважно! Ні у якому разі не став на собі крапку, якщо я загину! Знайди хорошого чоловіка, який буде тебе не просто кохати, а й оберігати. 

–Замовкни! – викрикнула русява, прикриваючи долонями вуха. –Не хочу це чути!

–Ти думаєш, я хочу це казати!? Та я ненавиджу й проклинаю себе і всіх людей, своє становище і всі збіги обставин, які призвели до нього і змушують мене говорити ці слова! І хоча це так, але найбільше я хочу, щоб у майбутньому ти була щасливою... Навіть якщо це буде без мене. 

–Прошу, не кажи так, – схлипуючи, простогнала Соня. 

–І останнє... – продовжив Річард. – Я визнаю, що егоїст, тому хочу, щоб ти хоч іноді згадувала мене. Знаю, це буде боляче на початку, та найбільше я боюся бути забутим тобою. Більше не залишилося людей, які б могли зберегти якісь спогади про мене. Біль пройде з часом, повір. Він зникне одразу ж, як ти знову покохаєш. 

–Дурень! Що ти таке верзеш!? Не йди туди! Твої люди зможуть впоратися і без тебе! Ти покидаєш мене заради них!? Як би солодко ти не говорив, ці слова про таке велике кохання – порожні балачки, якщо ти так вчиняєш! 

–Дурненька. Не кажи, якщо не розумієш! Цей бій вирішить долю всієї імперії. Я, як один із спадкоємців, давав клятву батькові, що захищу нашу державу. Пробач, але я просто не маю права сховатися і перечекати цю битву. Напевно, ворожка мала рацію щодо нас. Ти не знаєш це, але коли ти пішла до Франкліна, вона сказала, що нам не бути разом. Хто ж знав, що вона говорить правду? 

–Але наша доля тільки у наших руках, – прошепотіла сіроока, поглядаючи на чорнявого, що ніжно усміхнувся після її слів. 

–Саме тому я й кажу тобі бути щасливою, не дивлячись на всі перешкоди, – хлопець замовк на декілька секунд, пробігаючись очима по тендітній постаті дівчини. –Тобі потрібно йти. Зайди в палац, поверни праворуч і йди тим коридорчиком. Пройди три повороти й двоє дверей і зайди в ліві треті. Добре зачини їх на замок. Там ти зможеш перечекати цей бій, доки він не скінчиться. Навіть не думай виходити, не почувши голос Франкліна чи вісточку про нашу перемогу! Я зрозуміло висловився?

Річард суворо зазирнув русявій у вічі, але за мить погляд його знову поніжнішав, і в ньому, мимоволі для чорнявого, зблиснули іскорки безмежної любові, вдячності і турботи. Дівчина стояла навпроти, вбираючи своїми сірими очима риси обличчя хлопця. Час для них зупинився, і вони не могли надивитися один на одного, ніби побачилися через багато-багато років.

–Годі... Тобі час йти, – прошепотів Річард, першим відводячи погляд. Він, сам того не помічаючи, нахилився вперед до воріт, аби востаннє доторкнутися до Соні. Сіроока, прикривши очі, аби чорнявий не бачив її сліз, теж інстинктивно подалася вперед для того ж. Їхні губи з’єдналися в палкому останньому поцілунку, який спалював їх до тла і водночас відроджував їхні серця і душі. 

–Прощавай, – мовив хлопець. –Пам’ятай про те, що я тобі сказав. Пам'ятай про мене... А тепер біжи. Я не зможу піти, доки не дізнаюся, що ти в безпе... – Річард здригнувся, не договоривши, зблід і майже одразу втратив свідомість. Помітивши це, русява скрикнула, стрепенулася і подалася вперед, міцно вчепившись у прути воріт, та побачивши, що хтось ззаду підхопив чорнявого, трішки послабила хватку. Тільки тепер дівчина побачила, хто то був. 

Кріс полегшено зітхнув, коли встиг підхопити хлопця. Він поглядом зустрівся із сірими очима Соні, в яких загорілися вогники тривоги і паніки. 

–Що ти з ним зробив!? – викрикнула вона, не приховуючи своєї ворожості. –Кажи!

–Заспокойтеся, нічого страшного. Я легенько ударив його ребром долоні по шиї, щоб він втратив свідомість.

–Навіщо!? Тобі це імператор наказав зробити!? Він не заспокоїться, доки не вб'є Річарда!? 

–Імператор тут ні до чого! Я б нізащо не став виконувати такий його наказ! Я вірний імперії, як і своїм друзям!  

–Тоді навіщо ти зробив так, щоб він знепритомнів!? – недовірливо запитала сіроока, на що рижик безневинно усміхнувся.

–Краще так, ніж відпустити його на поле бою в такому стані. Я знаю його, як облупленого. Ми б ніяк не змогли б переконати Річарда сховатися і перечекати цю битву. До речі, ви ж теж це добре знаєте. Прийшлося застосувати фізичну силу. Або ж можна було б його ще скрутити і затягнути в кімнату, але б він обов’язково пручався і це привернуло б багато зайвої уваги. Отож, я вибрав перший варіант.

–Це йому не зашкодить? Він має занадто блідий і хворий вигляд. 

–Впевнений, що ні. Я бив легенько. Тим паче, він і так ледве на ногах тримався, а блідий, швидше за все, через поранення і виснаження.  

Русява перевела занепокоєний погляд на чорнявого, потім знову зиркнула на Кріса.

–Ти... Ти справді не зраджував нам? Як доведеш це? 

–Хіба я вже не доводжу це? – рижик запитально глянув на дівчину. –Та зараз не час про це говорити! Битва от-от почнеться! Вам потрібно якомога швидше заховатися і перечекати. Ви пам'ятаєте шлях, про який декілька хвилин тому говорив Річард?