Розділ 37

Корабель сильно підкидало. Вниз, вверх, і знову вниз... Море набуло синьо-смарагдового кольору. Воно не на жарт розбушувалося і несамовито било своїми хвилями об борт, ніби хтось йому сильно не вгодив. Піна розліталася на всі сторони, забризкуючи все навкруги, а сильний вітер допомагав їй з цими намірами. Небо набуло ще темнішого відтінку, стало темно-сапфіровим. Здавалося, воно от-от вибухне швидкими яскравими блискавицями, кине хвилю гучного грому, заплаче дощем. Високі хмари, ніби змовившись, все наростали, тулилися один до одного, скупчувалися дедалі більше. У повітрі відчувалася напружена атмосфера...

У каюті було тепло. Ні сильний вітер, ні прохолода не відчувалися, от тільки... Тц, аби ж мотузки не так боляче впивалися в шкіру! Мх...

Соня спробувала хоч якось послабити шнур, та всі намагання виявилися марними. Добряче зв'язали, та якби ж це було єдиною незручністю. Окрім цього дискомфорту додавали затерплі руки і сидіння на підлозі. Це справді було жахливо незручно, і з кожною секундою ставало ще гірше, просто нестерпно. Ох, та це було не єдиною і не найголовнішою проблемою на цей момент... Джордж. Що робити тоді, коли вони вже знаходяться в його руках? Тікати? Куди? Як? За допомогою чого, врешті-решт?! Виходу немає. Глухий кут. 

Дівчина важко видихнула і залишила спроби вивільнитися. А взагалі дивна ця ситуація. Вони стільки зусиль доклали аби мати змогу втекти, стільки разів проходили непоміченими, а тут все так швидко і легко зірвалося. Навіть ледве не підставили тітоньку Агату через це, за що дуже соромно. Як так вийшло? Стільки перетерпіли, щоб дістатися до кордону і все марно. Яка іронія. Хоча справді образливо і боляче, що все пішло саме таким чином. 

Русява прикрила очі. Як би вона не намагалася не думати про це все і не прокручувати останні події в голові – все даремно. І після цих думок починали накривати звичні страх і паніка. Що буде далі? Як діятиме Джордж? Що він планує робити з ними? Все ж не так погано, як здається на перший погляд, правда ж? Та кого вона обманює?! Погано... Все дуже погано. Чи пожаліє Джордж їх? А якщо ні? Тим більше зараз і Річард тут, а вони й до цього ладили як кіт з собакою. З іншої сторони... Навіщо йому шкодити їм? Можливо, він і не такий поганий, як вони це уявляють. Ух, зараз просто голова вибухне від цих настирливих думок!

Та чому Річард це зробив? Навіщо сам прийшов і напав на охоронців? Тим більше він знав, що не переможе їх через нерівну кількість. В його діях немає й краплі логіки! Тут є тільки два варіанти. Або ж в нього є якийсь план, або ж він просто збожеволів, раз вирішив так вчинити. Сподівається, що це все ж таки він зробив не просто так.

Сіроока кинула погляд на чорнявого. Його зв'язали набагато сильніше, добряче скрутивши і заломивши руки за спину, і це ще більше додавало сумнівів дівчині, що в них хоч якось вдасться вивільнитися і втекти. Попри це з'являлися побоювання щодо стану Річарда. І хоч його не дуже було видно через те, що він сидів далі від русявої, майже біля дверей, його блідість неабияк впадала в око при першому ж погляді на нього. З ним же все гаразд, правда ж? А якщо йому зараз погано? Він же такий упертюх, що не зізнається в цьому навіть у тому випадку, якщо це витягувати з нього кліщами... Вона ще й не має змоги в нього запитати про всі ці події, бо він, здається... Спить...

Соня придивилася до хлопця. Його обличчя виражало дивовижний спокій, а очі були повністю прикриті. Це зовсім не властиво йому. Сіроока була готова чути його обурення щодо цієї ситуації, зустрітися з його гнівом, нетерплячкою, роздратованістю, але не з тишею, яка зараз оглушувала... Невже справді дрімає? В такий час!? Хоча Річард абсолютно точно втомився, тому в цьому немає нічого дивного... Та невже він не хвилюється про те, що буде далі? Він не боїться? У будь-якому випадку зараз життя вовчари, як і її, знаходиться в руках його брата, людини, яка найбільше його ненавидить і хоче позбутися будь-яким методом. Хіба ж це не причина панікувати? Або ж хоча б задуматися про майбутнє? Можливо, йому геть погано. Тоді нехай гарненько відпочине, адже зовсім не ясно, що з ними робитимуть далі. Саме через це дівчина боялася порушити мовчанку. 

Та, попри такі думки русявої, Річард зовсім не спав. Останні події крутилися в його голові й проносилися в спогадах не меншу кількість разів ніж у Соні, і зараз він всіма силами намагався стримувати своє обурення, роздратованість і гнів, а також подавити наростаючу тривогу і розгубленість. 

Чи правильно це? Можливо, варто було обдумати свій вчинок краще? Хоча, ні. Навряд чи вийшло б хоч якось вивільнити сірооку, тільки потягнути час, а це означало б збільшити можливість, що її заберуть до того, як він встигне її побачити. Це ще гірше. Він би точно з глузду з'їхав, якби не знав, куди її забрали і що з нею роблять, а так вони хоча б разом і він впевнений, що з дівчиною все гаразд. Поки що... Ні! Він зробить все можливе й неможливе, аби вберегти її від Джорджа і його людей. Нехай роблять з ним що хочуть, але її й пальцем не зачепить ніхто, він про це попіклується. 

Хлопець сильніше стиснув повіки і нахмурився. Найбільше зараз він не хотів бачити сірі очі русявої. Ні, не через те, що ображався чи злився на неї за те, що впіймали. І навіть не через те, що не хотів показати всі свої емоції, які він ледве втримував у собі (а вони були не з найпозитивніших). Причина була одна – боявся побачити в її очах надію. Сподівання, що все закінчиться добре, що в них вийде якось втекти, що Франклін обов’язково прийде вчасно і їх врятує, як і всю імперію. Ось що лякало його, адже знав, що нічим хорошим для них зустріч з Джорджом не закінчиться. Знав, що якщо вони дочекаються того моменту, коли почують хоча б якусь звістку про кронпринца, то буде найкращим розвитком подій, які можуть бути. Навряд чи Джордж залишить їх в спокої до тої події. Впевнений, до того часу він спробує дізнатися, який в них план і куди рушив Франклін, а коли отримає відповіді, в нього більше не буде ні бажання, ні потреби залишати їх в живих. Ух, тоді треба буде тягнути час, та спочатку домовитися з Сонею про правильні відповіді.