Розділ 33

–Що!? Тобто!? Не жартуй так! – мовив Генріх, тоді коли Соня з Річардом лише шоковано кліпали, піднявши погляди на кронпринца.  
–Я серйозно! Ти думаєш, я б дозволив собі жартувати з цим!? – розгнівався білявчик.  
–Зачекайте! Джордж... Де він? Він же не збирається обшукувати каюти? – поцікавилася русява. 
–В тому й то річ, що так! Його люди і він сам уже тут, на цьому кораблі!   
–Годі панікувати! Можливо, нам пощастить, і він нас не знайде,– спробував заспокоїти чорнявий. –А навіть якщо і це станеться, зараз не час піддаватися емоціям! Краще забарикадувати вхід на всяк випадок. 
–Точно. Ми з Річардом пересунемо комод, а ви спробуйте перетягнути сюди крісло,– мовив кронпринц і вони з чорнявим почали пересувати шафу. За декілька хвилин двері були забарикадовані, а в кімнаті повисла абсолютна тиша.  

Соня присіла на ліжко. Чому? Чому як тільки все почало налагоджуватися, воно знову розвалюється і намагається придавити її? Чому все не може пройти спокійно!? Чому вона взагалі тут знаходиться!? Що Джордж тут забув? Чому йому не сидиться в палаці? Скільки запитань і нуль відповідей! 

Русява нагнулася і обхопила тремтячими руками коліна. Серце вистрибувало з грудей, а в скронях бамкало. Ще й ця гнітюча тиша... Скажіть хтось хоч щось! Це ж просто неможливо терпіти! Не мовчіть, будь ласка... Так і збожеволіти можна!

Сіроока глянула на хлопців. Кожен з них, здається, теж зараз обдумував цю ситуацію, повністю занурився у себе, борючись зі своїми негативними думками. У кожного їхній нервовий стан видавав якийсь рух чи вираз. Річард прикусив губу, як-то часто він робить, коли щось уважно обдумує чи нервує. Франклін схрестив руки на грудях, повернувшись до всіх спиною, швидше за все, щоб приховати свої емоції, а Генріх сперся ліктями на коліна і нервово склав руки в замок, міцно їх зжавши. Кожен з них хвилюється, бо від цього залежить їхнє майбутнє і життя, та вони тримаються і не дозволяють паніці і страху взяти над собою верх. Правильно! І їй потрібно заспокоїтися. Їй це не так загрожує, як їм, тому потрібно взяти себе в руки. 

Дівчина глибоко вдихнула і видихнула. Повільно, зовсім не помітивши цього, вона почала заспокоюватися. Думки повністю зникли, всередині залишилася лише порожнеча, і Соня, вчепившись поглядом у порожню стіну, трепетно чекала, прислухаючись до кожного шурхоту й шарудіння. Просто дочекатися доки відчалить корабель... Хіба це важко? Хто взагалі сказав, що Джордж буде обшукувати кожен куточок? Правильно! Ніхто. Тому потрібно просто зачекати... Зовсім трішечки. Можливо, їй варто відволіктися?

Русява прислухалася до своїх відчуттів. Крім міцного вузла всередині себе і пересохлого горла від хвилювання, сіроока відчула, як корабель плавно гойдався на невеличких хвилях. Чомусь згадалася Кіра. Вона колись розповідала, що мріяла так подорожувати, відчувати морський бриз і подих нових вражень. Цікаво, як вона там. Сподівається, з нею все гаразд. Ох, аби ж так і було.

А ще дуже хочеться, щоб і Фрідріх з Джоном були живі й здорові. Для неї вони стали не просто знайомими, а справжніми друзями, прикрашаючи її сірі будні, коли вовчара з кронпринцом були на фронті. А втрачати друзів дуже боляче... Ну от! Знову вона повернулася до цієї теми! Скільки можна вже!? Невже не зрозуміло, що з ними все має бути гаразд! По-іншому ніяк!

Дівчина прикрила очі, щоб зосередитися на хороших думках, та наступної миті здригнулася, як і всі інші в кімнаті, почувши важкі кроки біля дверей. 

Соня напружилася і заціпеніла. Погляд вчепився у двері. Звук кроків все голоснішав і голоснішав, доки не стих десь перед самим входом. Ручка дверей клацнула, та самі вони не відчинилися через барикаду. 

–Ей, двері не відчиняються,– почулося десь за стіною. 
–Пробуй ще. 
–Та пробував! Кажу ж, зачинені.  
–Тц, тобі нічого довірити не можна. Відійди,– ручка ще декілька разів клацнула, а потім затихла. –Ай справді не відчиняється. Капітан не повідомляв, що тут буде зачинена кімната. Клич командира сюди. Здається, скоро ми отримаємо нагороди.  

Судячи по кроках, чоловік сильно зрадів і одразу ж побіг кликати інших.

–Прокляття!– тихо вилаявся Річард. 
–Якщо вони почнуть вибивати двері, ніяка барикада не зупинить їх,– спохмурнів Франклін і підійшов ближче до комоду. –Соню, закоти килимок біля столу. 
–Навіщо?– здивувалася русява. 
–Прошу, зараз не час для питань. 
–Я зрозуміла,– мовила сіроока і підірвалася до килимка. Закотивши його, дівчина помітила дверцята у підлозі.  
–Мені розповів про ту кімнатку капітан. Колись він там ховав цінності, які його просили перевезти. Це все, чим він може нам допомогти,– пояснив білявчик.  
–Кімната? Велика? 

Русява взялася за клямку і відчинила невеличкі двері. Всередину вела тоненька драбинка, та сіроока не стала спускатися, а просто заглянула зверху. 

–Маленька. Дуже маленька. Це навіть на кімнатку не схоже. Ми всі тут не помістимося,– відповіла Соня на запитання Генріха.  
–Не зрозумів. Тобто, хтось має залишитися в кімнаті, коли солдати увійдуть до неї?  
–Це цілком логічно. Мало того, що ми не помістимося в ту комірчину учотирьох, так й двері не могли самі себе забарикадувати. Солдати вже знають, що хтось тут є. Хтось, хто дуже не хоче, щоб їх знайшли,– мовив Річард. – А ще потрібно дверцята у підлозі прикрити килимком коли ми сховаємося, тому хтось має залишитися. Нехай кронпринц вирішує, хто це буде. 

Сіроока перевела погляд на Франкліна. Повільно підступно почало з'являтися усвідомлення того, що відбувається. Залишитися? Здатися Джорджу? Але він не полишить нікого з них в живих. Він вже й так стільки сил приклав, щоб їх знайти, тому точно не пошкодує нікого. Але ж... Невже немає іншого виходу? Без цих жертв. Без цього ризику! Невже втрат цього разу не уникнути!?

Поки дівчина усвідомлювала всю ситуацію, двері голосно гуркнули через удар і аж підстрибнули, ледве не відчинившись. Солдати почали свій штурм, зовсім не даючи часу на роздуми.