Розділ 32

«Дивовижний упертюх! Просто твердокам'яний і міднолобий по характеру!»– Соня міцно зжала кулаки. Всередині все вирувало і хотілося зупинитися і накричати на когось. Байдуже на кого, аби тільки не тримати все в собі. 

Вона ж хотіла якнайкраще, а вовчара вперся, немов баран. Невже йому так важко було просто спокійно посидіти!? Вона ж не змушувала його поле орати чи каміння носити!? Просто посидіти і не рипатися! Заради його ж здоров’я! Чому він ніколи не думає про себе? Як можна бути таким самовпевненим і недалекоглядним!? Просто дивовижно! 

Дівчина закотила очі, глибоко вдихнула і видихнула. Потрібно відволіктися. Якщо зациклюватися на його вихватках, то ніяких нервів не вистачить. Краще роздивитися місто. Принаймні, так вона отримає багато цікавої інформації і приємних відчуттів.

А місто вабило стуканням взуття по бруківці і голосами містян, іржанням коней, запряжених у карети, і вигуками дітей. Приваблювало до себе різними барвами вивісок крамниць, бутиків і ательє, розмовами людей в деяких кав'ярнях і ресторанах, і навіть запахами свіжих булочок і хліба у пекарнях. До речі, саме у пекарню зайшов Генріх, а за ним і русява. Тільки переступила поріг, як аромат ванілі і різних начинок хвилею накрили сірооку з головою. Яке блаженство... Ніби вдома побувала. Ніяких тобі битв, втеч, перегонів. Ніхто тобі не загрожує, ніхто не чіпає. Просто стоїш і кайфуєш від цього спокою. Прекрасне відчуття. 

Насолодившись запахом їжі, Соня підійшла до хлопця, що роздивлявся випічку біля вітрини. 

–Хочу взяти чотири пиріжки з картоплею і посипані зеленню. Що думаєш?– Генріх запитально глянув на дівчину. 
–Ні!– різко викрикнула русява, та зрозумівши свою помилку, замовкла і прикусила губу. Тільки не з зеленню! Річард ж, здається, її й на дух не переносить. Навіть відмовився нормально поїсти у тітоньки Агати, коли снідали. Цього разу, звичайно, не зможе відмовитися від трапези, бо не зрозуміло, коли вийде поїсти наступного разу, тому прийдеться йому буде уплітати з зеленню, якщо куплять ці булочки. Звичайно, вона могла б підкласти йому зараз добрячу свиню і так трішки провчити, та чомусь їй зовсім не хочеться цього робити. То ж нехай подякує їй, бо змушений був би їсти зелень. Ох, і чому коли він її образив, вона однаково хоче зробити йому приємно? –Навіщо з зеленню? Може, краще купимо пироги з м'ясом? Думаю, вони набагато поживніші. Хіба не так? 
–Точно. Чому це я проґавив їх з виду? – Генріх задумано почухав потилицю і звернувся до продавця. Отримавши пиріг і віддавши гроші, що в нього були, хлопець повернувся до русявої і вони вийшли на вулицю.  

–Ох, який аромат! Аж слинки течуть. Скоріше б поїсти,– мовила сіроока і ще раз вдихнула запах пирога.  
–Ага, я теж зголоднів. Дочекатися б Франкліна... О, стій! – Генріх передав Соні випічку, а сам потягнувся до фляги, що висіла в нього на поясі. –Я ще хотів води набрати, бо в мене закінчилася. Почекаєш тут? 
–Авжеж. Куди я дінусь?  
–Не хвилюйся. Я швидко! – усміхнувся хлопець і, перейшовши дорогу, зник серед натовпу. 

Русява залишилася сама. Ще раз окинувши вулицю оком, дівчина зрозуміла, що якщо це божевілля з Джорджом закінчиться їхньою перемогою, то вона просто зобов'язана ще раз прогулятися столицею. Хотілося би зайти в цей бутик. І в оту крамницю. І, можливо, в якусь із цих кав’ярень... Хм, а то що? Типу аптеки? Цікаво...

Сіроока ступила крок, потім ще один, і навіть сама не помітила, як повністю підійшла до будинку. Двері були відчинені і зсередини пахло лікарськими травами. Соня зайшла у приміщення і побачила бабусю, що поралася біля чогось, а поруч з нею сидів і жалівся якийсь чоловік: 

–І уявляєте що!? Вона взяла і вигнала мене! Розбила пляшку і зачинила двері перед самим носом! Ще й п'яницею назвала! Ой, а коли ми тільки зустрічалися, якою ж тихенькою і милою вона була. Таке золотце! А зараз!? Жаба болотна! Краще б холостяком залишався! До речі, ви не можете мені якогось лікарського відвару наколотити зі своїми травами, щоб голова не так боліла? 
–Пити менше треба,– коротко обірвала чоловіка бабуся. –І чому ти взагалі сюди приперся? Іди жалійся друзям своїм. 
–Ах так!? Ну нічого! Ви ще всі пожалієте, що вигнали мене! Ви ще на колінах приповзете! Ще зрозумієте, який я потрібний! 
–Іди давай вже! Потрібний знайшовся,– буркнула старенька, і чоловік, ображено насупившись, вийшов із будинку. Бабуся повернулася і помітила дівчину. –Донечко, ти щось хотіла?  
–Ах, – розгубилася сіроока, явно не очікуючи цього питання. –Я... Я випадково почула, що ви розумієтеся в лікуванні.  
–Ну, знаєш, все життя лікарем була, а на старості літ зайнялася пошуками лікарських трав. Лікар – це не просто професія, це покликання.  
–Ум, зрозуміло...– русява задумалася. Напевно, ця старенька і справді любить свою роботу. Адже допомагати людям і рятувати їх – добра справа, хоч і не завжди вдячна. Цікаво, чи справді допомагають ці трави. Може... Може і Річарду вони зможуть допомогти? –Вибачте, будь ласка, та чи маєте ви щось, що допомогло б рані швидше загоїтися? Я не дуже в цьому розуміюся, та, можливо, відвар якийсь чи мазь.  
–Загоїтися? Хм, а глибока рана? 
–Не сказала б, що дуже, але й не з легких. Вона постійно знову починає кровоточити і ніяк не хоче гоїтися.  
–Не хоче гоїтися... – задумано повторила бабуся. –Хвилинку.  

Старенька відійшла у іншу кімнату і повернулася через декілька хвилин з якоюсь невеличкою баночкою. 

–Ось. У склад цієї мазі входить багато корисних трав, що дезинфікують, знеболюють і мають ранозагоюючу дію. Нанесеш коли перев’язувати будеш, – бабуся відкрила баночку і протягнула Соні. Дівчина прийняла мазь і стала її роздивлятися. Який приємний запах! Ніби побувала на полі. Аби ж тільки допомогла.  
–А бинти у вас є? 
–І бинти є. Ти для свого хлопця береш?– зацікавлено зиркнула старенька і, побачивши рум'янець сіроокої, усміхнулася. –Хоча що ж я таке питаю? Звичайно ж. Ці чоловіки зовсім не думають про своє здоров’я. Зараз принесу.