Розділ 31

–Я зрозумів про що ви. Прошу, ходімо за мною,– чоловік різко розвернувся і, відчинивши двері, вийшов у коридор. Соня і Річард попрямували за ним. Невеличкий перехід тягнувся нескінченно довгими метрами, кількість ламп, що висіли на стінах, все збільшувалася і збільшувалася, а довгий килимок, немов клубок в казках, все розтягувався і розтягувався. Русява схрестила пальці. Швидше, будь ласка! Чому цей чоловік так повільно йде!? І що там з Франкліном і іншими? З ними все має бути гаразд! Обов’язково. Він ж казав, що чекатиме їх. Навіть вовчара впевнений, що з ними все добре... Аби ж це було так!

Чоловік зупинився біля якихось дверцят і зачекав доки чорнявий з сіроокою дійдуть до нього. Як тільки вони зрівнялися, парфумер відчинив двері і жестом запросив зайти.

Русява глибоко вдихнула і, взявши себе в руки, впевненими кроками зайшла до кімнати. Як тільки переступила поріг, поглядом зустрілася з блакитними очима. Франклін... О Боже, це справді він! Живий! Стоїть перед нею! А ось і Генріх! З ними все гаразд! 

Франклін, побачивши тих, на кого так чекав, теж застиг, не вірячи власним очам. Він був подався вперед, щоб обійняти Соню, яка також ступила навпроти з цим помислом, та й оком змигнути не встиг, як в його обійми вліз Річард, прикриваючи дівчину. 

–Я й уявити не міг, що ти так за мною скучив,– іронічно прошепотів чорнявий на вухо білявчику, на що останній лише сердито скривився. 
–Навіть більше,– відповів кронпринц і відсторонився від брата. –Сподіваюся, з вами нічого серйозного не сталося за цей час.  
–Ні!– вихопилося у сіроокої і Річарда одночасно. Вони стурбовано переглянулися між собою, почервоніли і розвернулися в різні боки. Дівчина невдоволено надула губи, пригадуючи поцілунок. І чому, коли запитали про щось серйозне, їй на думку прийшов саме цей спогад!? Він нічого ні для неї, ні для нього не значить. Абсолютно нічого! А ще, цікаво, чому вовчара теж так дивно зреагував. Що він згадав? Про що подумав? 

Поки чорнявий з Сонею обдумували цю ситуацію, Франклін уважно роздивлявся обох. «Щось не так! – шепотіла йому інтуїція. – Щось між цими двома зовсім не так, як здається на перший погляд! Але що!?» 

Кронпринц важко видихнув і прикрив очі. Він з самого початку був небайдужим до русявої і добре розумів свої почуття. Його власний шлюб ніколи не був для нього щасливим. Він був змушений одружитися через бажання Ізабелли, та, розуміючи, що його дружина могла бути шпигуном імператриці, ніколи не підпускав її до себе близько. Ба навіть, якби й вона не була зв'язана з Ізабеллою, ранити почуття дівчини, даючи їй шанс, йому не хотілося. Та чомусь коли побачив Соню, одразу зрозумів, що вона інша, не така, як усі. Вона вабила своєю різноманітністю, активністю і цікавістю. З нею легко і приємно спілкуватися, навіть розуміючи, що вчиняє не правильно, підпускаючи чужу дружину ближче до себе. Бальзамом на душу було й те, що і дівчина тягнулася до нього, відкидаючи те, що вона була одруженою. Вперше він захотів, щоб ці перепони зникли з його шляху, захотів вільно бачитися з нею, вільно любити її. І готовий був порушувати всі правила і закони, аби мати змогу вільно спілкуватися з русявою, тим паче, знаючи, що Річард зовсім байдужий до неї. Та тепер, він не бачить в погляді його бурштинових очей цієї неприязні, ворожості і настороженості. Цього разу він дивиться на сірооку з помітною теплотою, бажанням вважати її чимось більшим, ніж просто офіційною дружиною, намаганням її захистити. Невже він справді думає, що це непомітно для оточуючих? Помітно... Та не це так тривожило Франкліна. Зачіпав його погляд Соні, в якому світилося прагнення зрозуміти чорнявого, бажання познайомитися з ним ближче і підтримувати його, навіть розуміючи і приймаючи його характер. І це боляче ранило і боліло білявчику. Коли вони встигли так зблизитися? Вони справді небайдужі один до одного? Чи правильно він робитиме, якщо буде боротися за свою любов? Чи, можливо, варто відступити і не заважати їм? Ні! Чому він має поступатися Річарду!? Чим він кращий? Не бути цьому! Він не відступить допоки Соня сама не скаже чорнявому, що кохає його. Тільки тоді він визнає, що програв брату, і побажає їм щасливого майбутнього, а так він боротиметься за неї і за те, щоб такого її признання ніколи не було. Та й взагалі, зараз не час про це думати. 

–Зачекайте, а де інші?– дівчина нервово окинула кімнату поглядом. –Де Фрідріх і Джон!? Вони кудись вийшли? Може, вони в іншій кімнаті? 
–Стосовно цього... Вони не з нами. 
–Тобто? Вони зупинилися в якомусь іншому місці? – русява занепокоєно зиркнула на Генріха. Погане передчуття закралося всередину, та сіроока спробувала його подавити. Ні, вони просто знаходяться в іншому місці. 
–Вони прикрили нас. Коли ви пішли з поля бою, ми намагалися швидко розібратися з людьми Джорджа, щоб мати час втекти чи хоча б заховатися, та коли ми майже справилися, з'явилися нові солдати. Багато наших людей було поранено, інша частина жахливо втомилася. Протистояти новій навалі не було сил. Фрідріх сказав нам тікати, а вони з Джоном затримають людей Джорджа,– розповів Генріх і розвернувся до вікна. 
–Стоп! Хочеш сказати... Ви просто так залишили їх на розтерзання солдатам!?– Соня глянула в очі кронпринцу, що не зміг витримати її уважного погляду і відвернувся. В очах потемніло, а землю ніби вибили з під ніг, і дівчина мимоволі сперлася на столик. Ах, просто залишили їх прикривати свої спини! Вони просто заховалися за ними! Ні в Фрідріха, ні в Джона не було можливості втекти, сподіваючись на те, що їх хтось прикриє! І що з ними сталося? Чи живі вони хоча б? Чи побаче вона колись їх!? Проклятий дурнуватий світ із його проклятими дурнуватими правилами! Чому не можна просто обійтися без цих всіх битв і війн!? Чому!? 

–Заспокойся. Візьми себе в руки! – Річард вхопив дівчину за плечі і легенько струснув. –Це було одне з найправильніших рішень! Фрідріх і Джон рідні брати Джорджа. Він не зможе їм зашкодити... Принаймні, не одразу. Ми встигнем їх врятувати. Головне зараз – вирішити, як нам діяти далі. Потрібно все ретельно обдумати.  
–Тоді варто вже зайнятися створенням нашого плану,– Генріх присів на стілець і зацікавлено глянув на старших братів. –В кого які ідеї? 
–Тут є лише один вірний шлях – Асквіт,– чорнявий провів і посадив розгублену сірооку на крісло, а сам присів на ліжко, що знаходилося поруч.  
–Асквіт. Я теж про нього думав. Це ж і в їхніх інтересах,– приєднався до розмови Франклін.  
–Це чудово, що в нас є така можливість, та як нею скористатися? Як нам повідомити їм? Як пробратися туди? Джордж не жаліє людей, він всюди розіслав своїх солдатів. Найкоротший і найшвидший шлях – через море, а там недалеко вже і кордон. Пливти не довго, день-півтора. Та навряд чи хтось погодиться нам допомогти.  
–Я візьму це на себе. В мене є знайомий в порту. Потрібно тільки дізнатися, коли відправляється корабель. Думаю, він нам допоможе... Сподіваюся,– мовив білявчик і важко видихнув.  
–Розібратися із Джорджом буде легко, якщо здобудемо підтримку Асквіт. Батько встиг передати трон. Тому висунути теперішньому імператорові звинувачення зможемо без проблем. Документ у нас. 
–Передав? Кому?– не витримав і запитав Генріх. 
–Я не встигла побачити,– подала голос Соня, закривши лице руками. –Я сховала його у щілині стола в старі альтанці.  
–А ще є новина, яку ти не чув, брате,– Річард глянув на кронпринца. –Не було ніяких зрадників, що напали на батька. Це все справа рук Джорджа. 
–Тобто? Не зрозумів. Що ти хочеш цим сказати? 
–Це він зробив. Ця тварюка готова зробити все заради трону. Та він ще пошкодує за всі свої злодіяння, а поки нехай радіє. Аби ж тільки вийшло здобути підтримку Асквіт... До речі, Кріс...– чорнявий різко замовк і прикусив губу. 
–Він залишився з Джоном і Фрідріхом. Сподіваємося, з ними все гаразд.