Розділ 30

Тітонька Агата як раз поралася на кухні, коли почула стукіт. В голову одразу почали лізти погані думки, та жіночка опанувала себе і поспішила до дверей. На порозі стояло солдатів з десятеро, та звернувся до неї лише один, мабуть, найголовніший.

–Добрий день. Дозвольте відрекомендуватися:  командир Авріль. Перепрошую, та чи не бачили ви двох людей? Хлопець з дівчиною. Хлопець зростом метр вісімдесят, чорнявий, з бурштиновими очима, одягнутий у мундир, і русява дівчина, з сірими очима, невисока на зріст, одягнута у блакитну сукню.  
–Хлопець з дівчиною?– серце тьохнуло, та тітонька зробила задуманий вигляд. –Ні, здається, не бачила.  
–Справді? Хм, шкода...– чоловік прикусив губу і задумався. – Ну якщо побачите їх, то, будь ласка, повідомте нам. Ви отримаєте нагороду.  
–А що ж вони такого зробили? Це якісь злочинці?– жіночка запитально вигнула брову.  
–Їх звинувачують у державній зраді. Саме через це ми їх розшукуємо. 
–Це жахливо! Я обов’язково повідомлю вам якщо їх побачу. 
–Дякую за співпрацю,– чоловік легенько вклонився і вже відійшов від дверей, коли почув необережне запитання сонного Даміана: 

–Бабусю, а гості вже пішли?  
–Так у вас були гості?– повернувся назад чоловік. 
–Сусідка з внуком заходили... А що?– сіпнулася тітонька Агата і стала на порозі, загородивши вхід.  
–Тоді ви не будете проти, якщо ми оглянемо ваш будинок. 
–Чому я маю це дозволяти? У вас виникли якісь підозри?  
–Виникли... І саме щоб їх знищити ми хочемо все перевірити. Якщо ви не ховаєте цих людей, то вам нічого боятися. 
–Я нікого не ховаю, але я знаю ваші обшуки. Що мені робити, якщо після нього в мене зникнуть цінні речі? 
–Я вас запевняю, нічого цінного не зникне. Мої люди ніколи такого не зроблять.  
–Ви не вірите моїм словам. Чому ж я маю вірити вашим?– обурилася жіночка. 
–Ну все! Годі!– не витримав здоровило, що стояв позаду командира, і, відпихнувши тітоньку вбік, ввірвався до будинку. За ним зайшли й інші люди і, мов мурахи, розбіглися по кімнатах.  
–Що це за неподобство! Я нікого не ховаю! Негайно покиньте мій будинок! 
–Закрийся! Бо в іншому випадку погано буде,– гаркнув здоровило та потім звернувся до своїх людей: – Тут є другий поверх. Обшукайте і його.  
–Ви не можете! Я... Там не прибрано... 
–Хах, потім прибирати будеш. 
–Там маленька кімната, ви там нікого не знайдете! 
–Годі шукати причину! 

Декілька чоловіків піднялися на другий поверх. Жіночка зблідла і сперлася всім тілом на тумбу. Руки почали тремтіти, в горлі пересохло. Вона ж справді хотіла допомогти! Хотіла захистити їх, хоч якось загладити свою провину перед Джованною. Скільки ж часу вона картала себе, що так невчасно покинула її саму з маленьким сином на розтерзання імператорському палацу, понадіялася, що все й так мине, що вони самі впораються з усім, а сама поринула у свої сімейні турботи. А потім, через деякий час почула, що на леді Джованну і маленького Річарда напали розбійники в лісі. Вбили... Їх просто вбили... Та ще й хто!? Розбійники!? Хах, хто-хто, а вона точно знала, що це справа рук Ізабелли. Ця змія давно намагалася позбутися конкурентки, а тут ще й вона разом з сином, улюбленцем імператора і можливим майбутнім правителем. Яка прекрасна можливість...

Тітонька глибоко вдихнула. Як же підірвала тоді ця жахлива новина, про загибель її леді і третього принца. Як же картала себе, що не була з Джованною в такий важкий для неї час, що скористалася її дозволом і покинула їх напризволяще. Ходила бродила лісом, згадуючи чудові миті, коли служила леді... Рік після тієї події пройшов швидко, навіть оком мигнути не встигла. Намагалася не думати, не згадувати їхні образи, та сказати легше ніж зробити. Готова була битися головою об стіну, аби тільки знову глянути в ті бурштинові очі, доторкнутися до чорнявого волосся, чомусь завжди блідої шкіри. Аби ж тільки можна було повернутися назад... А потім ще й чоловік загинув. Нещасний випадок... Бліднула, в'янула з часом, та чіплялася всіма силами за сина. Бернард ставав єдиною утіхою, спасінням, розрадою, сенсом життя. Тулилася до нього, плакала по ночах, дивлячись на єдину свою кровинку. Навколо все сіріло, ставало так байдуже до всього, доки одного разу вухо не вловило розмову сусідок:

–Ти чула!? Принц Річард виявляється живий! 
–Ага, тепер імператор буде берегти його як зіницю ока.  
–Вже можна вважати третього принца майбутнім правителем?  
–Ти думаєш, Ізабелла це дозволить? Однаково щось придумає.  
–Цікаво, що ж сталося насправді. Я рік взагалі нічого про нього не чула. Думала, він загинув разом із Джованною.  
–Всі так думали. Імператор весь ліс перерив, шукаючи хоча б одну зачіпку. Нічого не знайшов. Хтось казав, що він важко це пережив. Не знаю, правда це чи вигадка, але чула, що завтра він збирається влаштувати свято на честь принца. Святкувати всі будуть, отам і побачимо, який цей принц Річард.  

Агата як раз стояла біля паркану, коли сусідки тихо обговорювали останні новини. Ноги підкосилися, з рук випав вологий одяг, який тільки що попрала, а в голові настирливим дзвоном чітко відбивалося слово «Живий!»

В ту ніч зовсім заснути не змогла. Накривали спогади про Джованну, її риси, її характер, гадала, чи справді знайшли Річарда, згадувала його вдачу, щоб наступного дня перевірити все на власні очі. А якщо це якийсь обман? Або ж це не він? Хоча, чому мають обманювати людей і влаштовувати свято якомусь самозванцю замість справжнього спадкоємця? Ні, це якась маячня.

Вся ніч пройшла в спогадах, думках, сумнівах, картаннях самої себе, в страху, що все це не правда, а просто якийсь обман, махінація Ізабелли. Легше стало тільки тоді, коли на святкуванні побачила його.

Чорне ледь хвилясте волосся, бурштинові очі, бліда шкіра і такі знайомі риси обличчя. Це точно він. Цей  впевнений погляд притул до зарозумілості, але водночас ніколи не перетинає цієї межі. Риса, що перейшла до нього від матері, як і все інше в його зовнішності і характері. Але ж куди поділися його жвавість, азарт, бажання веселитися і цікавитися усім підряд, усе те, що Агата зберегла в пам'яті про маленького Річарда? Куди воно ділося? Натомість у погляді семирічного хлопчика, який мав би ще в іграшки грати, виднілася недитяча стриманість, самоконтроль, розуміння всієї своєї ситуації і небезпеки. Радісний імператор щось говорив йому, щебетав, бажаючи надолужити згаяний час, а бурштинові очі все дивилися кудись чи то вбік, чи то вдаль, повністю ігноруючи всі розповіді.