Розділ 28

–Ви... знали мою мати?– запитав хлопець якимось тремтячим голосом, відсунувши від себе тарілку.  
–Знала... Ти дуже на неї схожий. Не лише зовнішністю, а й характером і уподобаннями. Навіть зелень не переносиш, як і вона. Впевнена, що ти теж такий емоційний. Леді Джованна могла всіх поставити на свої місця, але при цьому кожного розуміла і допомагала всім, кому було потрібно. Вона вміла поєднувати свою впертість з добротою і ласкою, тому легко долала перешкоди до своїх цілей. Я знаю це. Я багато часу прослужила їй.  
–Так ви служили їй? Хм, тепер зрозуміло...– чорнявий замовк, завмерши і щось ретельно обдумуючи.  

Соня глянула на нього. Напевно, він згадує свою матір. Ці спогади приносять йому тепло? Чи, можливо, все навпаки, і він згадує той рокований день, коли малим втратив найближчу і найріднішу людину? Річард зблід і скривився. Швидше за все, другий варіант. Потрібно було зупинити цю розмову ще на початку, адже навіть тоді, коли здається, що рана вже не болить, вона може знову почати кровоточити, якщо її зачепити. 

–М-м-м, дякую за сніданок. Було дуже смачно,– хлопець вже збирався встати із-за столу, та русява встигла вхопити його за руку і посадила на місце.  
–Куди ти зібрався? Ти ж майже нічого не з'їв! 
–Я не дуже голодний... 
–Якщо ти не їстимеш, то й я не буду! Але якщо я втрачу свідомість через голод, то саме ти будеш нести мене на руках,– дівчина демонстративно поклала вилку на стіл і схрестила руки на грудях. 

«А все ж таки я тебе нагодую, чого б це мені не коштувало б»– подумала сіроока і наткнулася на в'ялу усмішку чорнявого, що перевів погляд з неї на тітоньку Агату.

–Ви так добре знаєте мою матір... Скільки ви служили їй?  
–Вісім з половиною років. Майже дев’ять. Я пішла від неї приблизно тоді, коли тобі мав виповнитися рік. Не дивно, що ти мене не пам'ятаєш. А ти виріс справжнім красенем. Повністю вдався у неї, тільки чоловіча версія.  
–Дякую. Я чув про вас. Ви були дуже близькі з матір’ю. А ще чув, що у вас є син. Бернард, здається. Так його звуть? Він ж один з імператорських охоронців?– запитав Річард і здригнувся, побачивши в жіночих очах сльози. –Пробачте, непевно, я не мав це запитувати.  
–Нічого страшного. Він був одним з імператорських охоронців, це правда. Та коли вбили минулого імператора, знищили і його... А потім... Потім на нас поставили клеймо зрадників, ніби це Бернард скинув імператора зі скель. Та він не міг цього зробити, розумієте!? Він би ніколи... Ні, він всією вірою і правдою служив імператорській родині. Мій Бернард, бідний мій Бернард... Ви ж вірите мені? Він би ніколи так не зробив!– тітонька закрила лице руками.  
–Не плачте, ми віримо вам,– Соня взяла жіночку за руку і легенько стиснула.

  «Так ось кого підставив Джордж! Я ніколи б подумати не могла, що в цій ситуації постраждають навіть прості імператорські охоронці. Та ще й так вийшло, що в той доленосний вечір з імператором був саме син цієї милої жінки. Скільки ж вона натерпілася...»

–Вас несправедливо звинуватили. Це не Бернард вбив батька. 
–Ви знаєте, хто це зробив!?– в сіро-зелених очах заграли жвавість і хвилювання. –Тоді можна змити це клеймо зрадників з нашої сім’ї. Хто ж це? 

–Боюсь, не так швидко. Зараз це не так вже й просто зробити. Ви ж знаєте, в якій ми ситуації? Знаєте, що тікаємо і переховуємося від імператора. Та я помщуся йому за все: і за вбивство батька, і за наші переховування, і за ваше клеймо зрадників. Він за все заплатить! 
–Хочеш сказати... Це Джордж зробив!?– тітонька злякано глянула на хлопця. –Тоді довести це буде неможливо. Ні! Ти не маєш мстити йому! Просто покинь це. Помста – не головне! Найголовніше це те, щоб з вами все було добре. Не чіпайте його, і він, можливо, забуде про вас. А наше клеймо з часом саме зникне. 
–Не обманюйте самі себе! Ви добре знаєте, що нікуди воно не дінеться. І тим більше Джордж не покине нас шукати, доки не знайде. Просто треба зібрати більше людей, що готові підтримати нас, і тоді ми зможемо вибити владу з його рук. Я не збираюся покинути це діло. Якщо я залишу все так, як є, то не зможу заснути. Чи зможу я жити спокійно, знаючи, що вбивця мого батька, мій же брат, десь спокійно спить чи розважається? Він дорого заплатить за всі свої злодіяння. Я попіклуюся про це.  

Дівчина поглянула на чорнявого і стурбовано видихнула. Марно буде переконувати його в чомусь іншому. Залишається лише підтримувати і допомагати йому. Хоча б до того моменту, поки він повністю не одужає.  
Всі замовкли і продовжили їсти. До кінця сніданку в кімнаті царювала тиша. Кожен думав про своє, обдумував недавні події чи згадував щось значиме для себе. Лише маленький Даміан ні про що не думав і тихенько наминав сніданок, нишком поглядаючи на засмучені і задумані лиця гостей.   

–Дякуємо за сніданок. Все було дуже смачно,– усміхнулася русява, намагаючись розрядити обстановку.  
–Немає за що. Для мене тільки в радість. Ідіть відпочиньте.  
–Може, вам потрібна поміч з чимось?– запитав Річард, встаючи із-за столу. –Наприклад, якась справа, де потрібна чоловіча рука.  
–А я допоможу вам помити посуд,– миттю вклинилася в розмову сіроока.  
–Що? Ні-ні-ні! Гості не повинні цього робити! Не придумуйте,– заперечила жіночка, кумедно махаючи руками.  
–Нам хотілося би хоч якось вам віддячити. Дозвольте хоча б так.  
–Хм... Ну добре. Є у мене одна справа, руки до якої все ніяк не доходили. Потрібно прибити дві полички в шафі. Впораєтеся? 
–Авжеж.  

За декілька хвилин всі вже стояли біля шафи в іншій кімнаті. Тітонька принесла цвяхи з молотком, і, помолившись, щоб все пройшло добре, пішла займатися своїми справами. Хлопець взяв молоток і підійшов ближче до шафи, уважно роздивляючись її і вимірюючи щось.

–Ти впевнений, що впораєшся? Може, краще я спробую?– запитала Соня і легенько доторкнулася до руки хлопця. 
–На що це ти натякаєш!? Хочеш сказати, що я навіть цвяха забити не зможу!? 
–Не треба кричати! Я зовсім не це хотіла сказати, не варто перекручувати мої слова. Я мала на увазі, що нічого страшного, якщо в тебе не вийде. Я розумію, що ти виріс в імператорській сім’ї, а принцу навряд чи дозволяли взяти молоток до рук. 
–А ти, значить, леді із благородної сім’ї, знаєш, як забивати цвяхи? 
–А... Я колись в дитинстві зацікавилася цим і спробувала забити декілька цвяхів, ха-ха-ха,– нервово засміялася дівчина, почухавши потилицю. Іншого виправдання в цій ситуації розум не знайшов.  
–Хм, це нічого не змінює. Молоток в твої руки я не дам. Не жіноча це справа. Краще підтримай поличку.