Розділ 26

–Ти поранився через те, що впав зі мною?– запитала Соня і з очима повними вини глянула на хлопця. 
–Маячня. Це тут ні до чого. Напевно знову рана відкрилася.  
–Глибока? 
–Подряпинка,– видихнув чорнявий. 
–Від подряпинки півсорочки не було б в крові. Сильно болить? Йти зможеш?  
–А є інший вихід? Немає. Думаю, що зможу. Залишатися тут категорично не можна. Та й іти залишилося нічого. Дошкутильгати хоча б до окраїн столиці, а там вже буде легше.  
–Тобі гірше не стане під час ходьби? Може десь перечекаємо?– дівчина туго зав’язала хустинку навколо талії хлопця, щоб хоч трішки зупинити кровотечу. 
–Ні. Все нормально. І не таке витримував,– мовив Річард і, застібнувши мундир, піднявся на ноги. 
–Ти впевнений? Подумай добре. Це тобі не колінко розбити. Ні, краще залишитися тут. Якщо підеш, то ставатиме тільки гірше. 
–Припини! Я сказав, що дойду – значить дойду! Я впевнений в собі! 
–Аж занадто! Не завадило б забрати трішки твоєї впевненості і впертості. Я наполягаю на тому, щоб ми залишилися тут. Ти й так втратив багато крові,– розсердилася русява.  
–Я вже все сказав! – розвернувся хлопець і попрямував далі.  

«От ж впертий! Ніколи не поступиться. Ох, легше гору здвинути, ніж змінити його думку» – подумала сіроока і рушила за чорнявим.  

–Хоч обіприся на мене. Тобі ж важко,– дівчина підставила своє плече і, на диво, Річард його прийняв. Впевнений в своїх силах, каже? Угу, видно. Просто не хоче визнавати, що зараз не в найкращій формі.  

Рушили далі. Спочатку йти було легко, та з кожним зробленим кроком підтримувати хлопця ставало важче і важче. Якщо на початку він ще тримався і мав сили йти самому, то з часом все більше опирався на плече. А вона ж казала зупинитися. Та ж ні, він сам дійде. От ж уже...  

Здається, йому щось зовсім недобре. В'ялий, блідий, ледь ноги пересуває, але ж не признає цього, бо корона з голови упаде. Упертюх. 

–Зупинимося? 
–Ні! Далі! 
–Куди ж іще далі!?– обурилася Соня. 
–Там ще трішки... Не будемо тут зупинятися. Залишилося ще кількасот метрів і ми вийдемо з лісу.  

Русява засмучено видихнула. Не варто було сподіватися, що він визнає свою помилку і зупиниться. Мала б вже звикнути до цієї риси його характеру. Мала б, та ніяк не звикне. Хоча, можливо, його рішення і не таке погане. Принаймні, якщо дійдуть туди благополучно, то чорнявий отримає кращу допомогу, ніж у лісі. Аби ж так і сталося. 
  Парочка йшла і йшла, доки дерева не почали зникати. Сіроокій здавалося, що дорога до столиці безкінечна, і вона, побачивши ці зміни, полегшено усміхнулася. Пройшовши ще хвилин десять, молоді люди помітили маленькі хатинки метрів за двісті п’ятдесят до них. Як добре! Тепер стане легше.  

–Річарде, ти бачиш!? От там є будиночки! Річарде?– дівчина глянула на хлопця і злякалася. Вона ще ніколи не бачила його в такому стані. Його пробирало тремтіння, кидало то в жар то в холод, він ніби задихався, і здавалося, що от-от втратить свідомість, але його очі були повні рішучості дійти до кінця. –Ти мене чуєш?– Соня легенько похльостала вовчару по щоках. –Річарде!? 
–Я чую...  
–Почекай ще трішечки. Будь ласка. Зараз дійдемо і попросимо в когось допомоги. Навіть не думай тут відключатися. Ти мене чув!? Я ж дуже розсерджусь якщо так станеться. Добре? Краще слухай мене, я тобі буду щось розказувати. От, наприклад, я дуже люблю каву. А з нею полюбляю з'їдати шматочок торта з вишневим кремом. Ти обов’язково маєш колись відвідати цієї смакоти зі мною. Тільки зі мною. Обіцяєш? Чудово. А ти бачив, наскільки я покращила свій рівень вишивання? Ох, знав би ти, скільки разів я вкололася. Але все ж таки навчилась. Я дуже рада цьому,– русява легенько усміхнулася. Поки йшли вона й далі розповідала про свої уподобання в їжі, улюблені книги, цікаві заняття, аби хоч якось відволікти чорнявого. Так, за розмовою, й сама не помітила, як дійшли до будинків. Це були доволі великі дома, побудовані з дерева і розміщені близько один до одного. 
–Ось. Почекай, зараз нам допоможуть,– сіроока постукала в перші двері, що впали в очі і почала чекати. Пройшла хвилина, дві, але ніхто не подавав ознак життя. –Відчиніть!  
–Не відчинять... Хто відчинить двері вночі? А коли мене побачать, то й днем не впустять,– прошепотів Річард. –Хіба не знаєш, що про мене люди говорять?   
–Знаю... І також стала заручником цих пліток, повіривши їм. Але однаково потрібно попросити допомоги. Може хтось прийме нас,– дівчина постукала в другі двері, та відповідь була такою ж. Потім в інші, а далі в ще одні, і ще.  
–Будь ласка, відчиніть! Прошу. 
–Годі... Це як воду решетом носити. Нас не впустять... – хлопець відпустив тендітне плече і присів на поріг. Соня зробила так же само. Всередині гірчила думка про те, що ночувати прийдеться надворі, а ще більшої гіркоти додавало хвилювання за стан вовчари. Йому, напевно, боляче і дуже важко. Було б краще, якби він зміг розслабитися.  
–Поклади голову мені на коліна і ляж. Так буде легше.  

Чорнявий блимнув здивованими очима, та все ж таки послухався. Опинившись у горизонтальному положенні, Річард полегшено видихнув. Голова сильно паморочилася, у вухах шуміло, а перед очима почало все розпливатися. Здається, це його межа. З самого початку знав, що не дійде до трояндового саду в такому стані, та залишатися там було б ще гірше. А якби він там втратив свідомість, то Соня залишилася б сама у темному небезпечному лісі. Ні, що-що, а цьому явно не можна статися. Попросити її залишити його там і йти самій теж маячня. По-перше, вона не послухалась би. По-друге, дороги, здається теж не знає. Тому залишалося лише йти, доки не побачать будинки. Сам здивувався, що зміг стільки витримати, та тепер, коли вже в столиці, можна не боятися залишити її саму. Вона знайде вихід. Точно знайде. Він в ній не сумнівається. Хлопець легенько усміхнувся і зомлів.