Розділ 24

Річард із Сонею зупинилися біля струмка. Через п'ятнадцять хвилин їхньої біганини ноги почали підкошуватися, не витримуючи навантаження, а в грудях запекло, і вони, мов викинуті на берег рибини, жадібно намагалися вдихнути якомога більше повітря. Вдосталь випивши із струмка, повсідались на землю. Холодна вода розлилася по розігрітому рухом тілу, примушуючи забути про все на світі.  
Пройшла хвилина, дві, три... п’ять, десять, а чорнявий з сіроокою досі сиділи, не зронивши й слова і насолоджуючись миттєвим спокоєм.  

–Нам потрібно йти далі,– мовив хлопець і глянув на русяву. 
–Уже? Ми ж досить далеко відійшли. Хіба вони можуть нас так швидко наздогнати? 
–В них є коні, а у нас лише наші ноги. Авжеж, якщо не поспішити, то всі наші старання виявляться марними. Тим паче, скоро буде дощ. 
–Звідки ти знаєш?– запитала русява і глянула на ясне небо. Згадався момент, коли загубилася в лісі. Тоді він так легко передбачив зміни в погоді, хоча неба й не було видно через гілля. Мабуть, сперечатися з ним, знаючи свою неправоту, не варто. –Тоді де нам сховатися, якщо все-таки піде дощ?  
–Не знаю. Потрібно знайти якийсь прихисток,– сказав Річард і замовк. Розмова не йшла, і вони посиділи мовчки ще декілька хвилин.  
–Годі байдики бити. Ходімо,– чорнявий різко піднявся та одразу завмер на місці і сильно зблід.

–Що таке? Ти в порядку? 
–Авжеж... 

«Здається, Франклін казав, що він поранився» – подумала Соня і вирішила перепитати ще раз.

–Точно все гаразд? Зможеш сам дійти? 
–Сказав вже, що так! Я не збираюся повторювати двічі!  
–Чому ти сердишся!? Я лише запитала! Просто мені не байдуже до того, що з тобою буде!  

Хлопець глянув на сірооку й відчув, як почало пашіти лице.  

–От бачиш! Тепер ти почервонів. В тебе випадково не має жару?– дівчина підійшла ближче і долонькою доторкнулася до чола Річарда.  
–Та ти... ти... Не чіпай мене!– віддалився хлопець. –Якщо не хочеш заблукати, то слідуй за мною! Ти ж, здається, вже маєш досвід блукання в лісі.  

Цього разу почала пекти раків дівчина. Навіщо про це нагадувати? Сіроока подивилася на чорнявого. Що це з ним? І що вона знову зробила не так, що він настільки розізлився!? Ще ніколи не бачила, щоб він так сердився, що аж почервонів. Може запитати в чому причина? Ні, не варто, бо знову почне кричати. Прийдеться просто мовчки піти за ним.  
Поки йшли, дівчина намагалася роздивитися все навкруги.  Високі дерева із тоненькими стовбурами чіпляються гіллям один за одного. Рожево- фіолетові листочки створюють приємний шурхіт. По землі плетуться невідомі рослини, ніби створюючи килимок, і де-не-де на ньому розцвіли маленькі різнокольорові квіти. Туман ніжно окутує в свої обійми ліс. 

–А тут красиво,– мовила русява сама до себе.  
–Хм, а ти як думала? Напевно, в палаці вже зовсім забула, як виглядає ліс.  
–Ну, пробач. Я не можу при найменшій можливості мчатися сюди як дехто. 
–На що це ти натякаєш? Кажеш, ніби в мене вільного часу кури не клюють і я витрачаю його абияк! – розсердився Річард.  
–Я не це мала на увазі! Я завжди кажу прямо те, про що думаю!   
–Воно й видно по твоїх беззмістовних фразах!  
–Та...  Та яка муха тебе сьогодні вкусила!? Це через «прекрасний» початок сьогоднішнього дня? Ну пробач, я теж тут жертва! Ти хоч знаєш, що я сьогодні пережила!? Та мене два рази ледь ножем не зарізали!? Думаєш, що мені солодко!? Ледь серце не зупинилося лише через цей ваш дурнуватий документ! Щоб я ще хоча б раз на таке зважилася! Ні-ко-ли!  
–Все висказала? 
–Так! 

Хлопець розвернувся і пішов далі, а Соня попленталася за ним. Після всього цього, що висказала йому, стало легше, ніби камінь з плечей впав. Та заразом із полегшенням прийшла й порожнеча. Всі емоції вивітрилися з голови і дівчина поринула у власні роздуми. Мабуть, і чорнявий заспокоївся. Хоча, хто його знає. Такий, як він, може виглядати спокійно, а через секунду накинутися на тебе. Їй здавалося, що вона вже досить знає про нього, і, навіть, що вони почали знаходити спільну мову перед тим, як він відправився на фронт.  Напевно, це тільки здалося. Варто було лише зустрітись з ним і вони знову посварилися. Ну й нехай. Сам почав це. Буде на його совісті.  
Річард різко зупинився й русява ледве не врізалася в нього. Виглянула із-за його спини і побачила маленьку печерку. 

–Перечекаємо тут,– буркнув хлопець.  
–Пф, – відвернулася сіроока і зайшла в печеру.

  Вона була досить низенькою, але глибокою. Тут й справді можна було перечекати дощ і не намокнути. Щоправда всередині сильно віяло холодом, та краще вже перетерпіти це, ніж повністю намокнути. Дівчина всілася на землю і з полегшенням видихнула. Хоч маленька проблема, та вже вирішена. І на цьому добре.  

–Не сиди на землі. Застудишся, а мені й так проблем вистачає,– простягнув свій плащ чорнявий. –Сядь на нього. 
–Куди ти йдеш?  
–Не твоя справа,– відказав Річард і вийшов з печери.  

«Хіба з ним можна нормально поговорити? – подумала Соня і розстелила плащ. –Постійно невдоволений. Наче мені легко. Міг хоча б сказати, куди пішов... А якщо покинув мене? Та ні, навряд чи. Хоча я так само думала і з ножем біля горла. Для нього я лише тягар, тому не дивно, якщо він залишить мене тут».  

Сіроока піджала ноги до себе і схилила голову на коліна. Темні хмари почали затулювати сонце, і все навкруги посіріло. Пройшло більше двадцяти хвилин, а хлопець ще й досі не повернувся. Куди він подівся? Покинув її? Чи, може, його спіймали? Сподівається, що ні. Він ж дуже добре знає ліс. Якось вибереться, якщо потрапить у таку ситуацію.   
Повіки почали важчати, а очі злипатися, і дівчина сама не помітила, як заснула.  

Прокинулася русява від холоду і бурчання в животі. Не дивно, що вона настільки голодна, адже поїсти мала нагоду ще вчора. Відкрила очі і побачила чорнявого. Він крутився біля невеличкого вогнища.  

–Прокинулася вже? – Річард витер руки об хустинку.  
–Угу. Скільки я спала? 
–Приблизно дві години. Зараз двадцять хвилин по дванадцятій.