Розділ 23

Нарешті! Після всього цього жахіття він повернеться додому. Так довго чекав на це! Усмішка за довгий час відвідала лице Річарда. Як же він хоче опинитись вже у своїй кімнаті, прийняти ванну, відпочити від дороги і побачити Соню. Як дивно, ніколи й подумати не міг, що захоче повернутися в те жахливе місце. Згадалося дитинство і те, як шукав будь-яку можливість аби втекти з палацу. Приходилося лізти крізь кущі, ховатися за деревами і чагарниками. А те, що Ізабелла стала новою імператрицею, лише збільшувало його бажання і підштовхувало до рішучих дій. Вона й справді ніколи не ховала своєї ворожості до нього. При найменшій можливості намагалася щипнути, принизити, тиснула морально. Саме тому прийшлось навчитися захищати себе словесно так, що пальця в рота не клади, бо, навряд чи, навіть йому б пробачили напад на імператрицю. Та вона й не збиралася зупинятися і почала діяти більш кардинально. От тоді вже чорнявий пережив отруєння і кілька десятків нападів у лісі. Так навчився володіти мечем і завжди бути на сторожі, став обережним з людьми, почав ховати свої істинні емоції і почуття. Імператорський палац став для нього золотою кліткою. Здається, є все необхідне, і навіть більше ніж потрібно, але він продовжував обмежувати його волю, боляче впиваючись у свідомість при цьому. Тому навіть уявити не міг, що колись його найбільшим бажанням буде повернутися туди, тим паче саме тоді, коли Джордж став новим імператором.  

Як раз через ось це палке бажання хлопець скочив на коня майже одразу після поранення, а точніше три дні після нього, коли мирний договір ввійшов у дію. Не зупинили Річарда і слова Кріса про його стан. Лише проїхавши майже півшляху він почав шкодувати про своє необдумане рішення. Протриматися в сідлі цілий день ставало важче з кожним разом, рана не переставала кровоточити і нестерпно боліти, голова паморочилася, а у вухах постійно шуміло, організм виснажився.  Та чорнявий не збирався зупинятися, керуючись своєю гординею і впертістю. Через це навіть посварився з Крісом, який просив хлопця припинити знущатися над своїм тілом. Прийшлося зменшити шалений темп, з яким рушив до столиці, а на наступний день і взагалі зупинитися, щоб зачекати Франкліна з іншою частиною війська. А далі знову важка дорога додому.  
Через тиждень були в десяти милях від столиці. Невже це справді так!? Точно не сон? Потрібно лише заночувати тут сьогодні, і завтра ввечері він побачить її. Ні! Навіщо чекати? Можна ж рухатися і вночі, а зранку вже буде в палаці і зможе відіспатися. Точно! Так і зробить. Попередив Франкліна про свої плани і, на диво, він повністю розділив з ним це рішення. Військо залишили під столицею на чолі з довіреними полководцями, а самі, взявши з собою двадцять-тридцять найвірніших людей, рушили до палацу. Весь біль, вся втома випарувалися, ніби їх і не було. В бурштинових очах знову зблиснула іскорка і розпалила вогнище, що називають азартом. Хіба в такі моменти хтось задумується над якимись питаннями? Ні... Хоча варто було б. Продумавши всі варіанти розвитку подій, він мав би передбачити  і цю пастку. Тому розчаруванню Річарда не було меж, коли разом з обрисами палацу він побачив і велику частину людей зі зброєю. Хм, невже він і справді повірив, що Джордж так просто його залишить в спокої? Прекрасний настрій як вітром здуло. Рука потягнулася до зброї. 
–Навіть не смій. Ти мене чуєш?– шепнув Кріс на вухо. –Ти й так ледве на ногах тримаєшся. Довірся мені і тікай.  

–Тікати? Куди? Я не збираюся цього робити.  
–Джордж влаштував це все, щоб отримати твою голову, а в такому стані ти не витримаєш битви. Відкинь свою гординю хоч раз,– злився рижик. 
–Він хоче мою голову? Хм, тоді нехай спробує забрати,– хлопець дістав меч із піхов.  
–Та ти мариш! Я кажу зупинись!– вхопив Кріс Річарда за плече. 
–Заспокойся. Що зі мною може трапитися? Я вижив на війні, будучи у перших рядах. 
–Не дурій! Зараз це ні до чого. Твоя удача не може бути постійно з тобою.  
–Байдуже. Що має статися– станеться, і ніщо цьому не перешкодить,– мовив чорнявий і замовк. 
–Колись ти дуже поплатишся за свою легковажність. Я тебе попередив...  
Річард заспокоївся, вимкнув всі свої емоції, як завжди робив це перед битвами. Ще з дитячих літ запам'ятав, що в бою ніколи не можна піддаватися своїм почуттям, окрім інтуїції, яка завжди допомагала відчути наступні рухи суперника. Особливо добре треба блокувати жалість до ворога, адже секундного сум'яття вистачить для нього аби зреагувати і нанести удар у відповідь. Забути про страх. Дивно, але чомусь велика частина війська, що бачили його на полі бою, з мечем в руках і у перших рядах, вважають, що це почуття у нього відсутнє. Брехня. Воно є у нього, як і у всіх. Чи він не людина? Чи не жива істота, яка теж може відчувати біль, страх чи голод? Або ж вони забувають про це, або ж вважають його чудовиськом, яке не здатне щось почувати. Ну й нехай. Досить пережив аби й зі страхом справитися.  
Хлопець глибоко вдихнув і видихнув. Повністю опанувавши себе, подав знак іншим, а далі тайфун битви завертів усіх. Деякий час вдавалося триматися в сідлі і нікого не підпускати до себе, та потім кінь чи то перечепився, чи то поранився, й каменем упав на землю, придушуючи зверху і деяких поранених солдатів. Страшно подумати тільки, що могло статися з чорнявим, якби не його спритність і жвавість, що допомогли вивернутися з-під коня, хоча забився при цьому добряче.  Декілька разів перевернувся і знову піднявся на ноги. Пелена адреналіну накрила його з головою і допомогла ввійти в стан, коли в кожному противнику бачиш смертельного ворога. Хіба він так поспішав сюди для цього? Хіба йому не вистачило цих кривавих річок на сході? Чи мало бачив такого?  
Весь одяг заляпався кров'ю. Його білосніжні рукавички уже зовсім і не білі. Хм, ніколи не любив цю деталь одягу, та етикет вимагає повного обмундирування. Тим більше, він входить до імператорської сім’ї. Цікаво, якби Річард відмовився від родини і трону, чи зміг він би жити як і звичайні люди. Можливо... Та чому він має відмовлятися від того, що по праву належить йому? Стільки сил потрачено для цього, стільки крові. І тепер просто покинути?  Ні, нехай це роблять інші. Не в його правилах залишати все на півшляху. Якби він стільки не страждав заради цього, то, швидше за все, покинув би цю затію. Та у цьому випадку або пан, або пропав.