Розділ 22

Тіло ніби закам'яніло. Серце вистрибувало з грудей, наче хотіло кинутися навтьоки, і Соня повністю розділяла з ним це бажання. Що, знову!? Як вона могла ще раз опинитися в такій ситуації? Погляд в'ївся в червону смужку, що тяглася від стежини до кущів.  
–Там... Там хтось є?– знервовано запитала Кіра, яка вже теж побачила це власними очима. 
–Не знаю... Піти подивитися? 
–Не ходіть туди, Ваша Високосте. Я покличу когось іншого. 
–Стій! Тихо!– дівчата переглянулися, прислухалися і почули тихий стогін.  
–Я піду подивлюся,– мовила русява і зникла в кущах, користуючись моментом поки Кіра відходила від шоку. Якось пролізла крізь гілля і листя, подершись, і застигла... Біля височезного дерева лежав чоловік. Сіроока підійшла до нього ближче і присіла. 
–Герцог!? Що з вами трапилося?– в його обличчі Соня знайшла риси герцога, що був призначений ще минулим імператором. Але хто на нього міг напасти? За що? Він завжди був вірною людиною, яка всім серцем служила імператорові. –Ви мене чуєте?  
–Принцесо... Тікайте звідси... 
–О Боже!– викрикнула Кіра, що негайно послідувала за господинею. –Що робити?  
–Потрібно покликати когось.  
–Ні... Не можна,– мовив герцог і схопив русяву за руку. –Це він! Він винен! 
–Хто? В чому винен?– нервово здригнулася дівчина і висмикнула свою руку. 
–Джордж! Він не пощадить нікого... Це він. Він убив Його Величність, скинувши з обриву, коли вони з іншими принцами розділилися. А потім вбив його охорону і звинуватив їх у зраді. Я бачив... це власними очима... Я непомітно слідував за Його Величністю.  
–Що!? Цього не може бути... Як!?  
–Це ще не все... Він не чіпав принців лише тому, що чекав повернення кронпринца і принца Річарда. Якби він це зробив, вони б втекли. Та зараз армія імперії на чолі з ними приблизно в десяти милях* від столиці... Його більше ніщо не стримає. Минулий імператор Олександр насправді таємно передав свій трон... 
–Кому? Кому він його передав? 
–Він завжди сильно любив кронпринца, та... Кха-кха, кха-кха... Не має часу... Імператорські покої... таємні дверцята... натюрморт... Попередьте принців і тікайте... 
–Герцогу, ви мене чуєте!? Герцогу! 
–Що з ним!? Принцесо, якщо все, що ми тільки що дізналися, правда, то вам з принцами треба тікати! Військо імперії в межах столиці. Імператор Джордж не помилує навіть вас,– мовила Кіра, вхопивши руку Соні. 
–Тікати!?– русява вкотре за сьогодні висмикнула свою руку. Цей жест ставав все більш і більш неприємним. В голові була повна каша: «Що робити? Невже втеча– єдиний вихід? Ще й часу зовсім немає. Як попередити Річарда і кронпринца? Куди тікати? Кому минулий імператор передав свій трон? Потрібно заспокоїтися... Отже, має бути якийсь документ, що повідомляє про передачу влади. Виходить, що Джордж лише нещодавно дізнався про нього, і ще не зміг знайти. Імператорські покої, таємні дверцята, натюрморт... Чи може цей документ бути там? Якщо це справді так, то лізти туди – все рівно, що плюнути імператору в лице... Та це єдиний вихід, щоб сховати цей документ в іншому місці, де він його не знайде і не знищить. Можливо, я скоро пошкодують про своє таке рішення, та я маю це зробити...»  
–Кіро, швидше біжи і скажи всім принцами чекати мене біля трояндового дерева, що біля струмка. Я скоро повернуся. 
–Куди ви!? Я з вами. 
–Ні, зроби те, що я сказала. Мені треба забрати деякі речі. Я швидко.  
Сіроока вибігла з саду. Подумати тільки, вона вже так давно не бігала. Та ще й ця сукня уповільнює її. Потрібно буде зменшити об'єм спідниці в майбутньому... Звичайно, якщо воно буде. Здається, що саме в таку пору змінюються охоронці, приблизно о сьомій-восьмій годині. Джордж зранку пішов до Ізабелли, так що в неї і справді є шанс забрати цей документ. Дівчина заховалась за кутком і затихла. Отже, охоронців двоє. Потрібно лише зачекати. До вух долетів уривок розмови: 
–Хіба вже не час?– запитав один у товариша. –Скільки ще чекати!? Я голодний і хочу спати!  
–Здається і справді вже б пора. Зачекаємо ще трішки.  
Соня почекала ще хвилин десять, і охоронці справді зникли. Користуючись нагодою доки не прийшли інші, забігла всередину. Вона вперше була в імператорських покоях, тому об'єм розкоші спочатку просто захлеснув її. Та роздивлятися часу не було, і русява кинулася шукати натюрморт. В кімнаті було багато картин: пейзажі, історичні полотна, портрети, та сірі очі одразу знайшли один єдиний натюрморт. Він висів нижче за інші картини, так, що до нього могла дотягнутися навіть вона зі своїм невеликим ростом, та й відрізнявся він порівняно малими розмірами, приблизно 60×70 сантиметрів. Дівчина зняла полотно, поставивши його на підлогу, та не побачила нічого окрім стіни. Лише сильно придивившись, русява побачила якісь щілини. В спробах відкрити дверцята, вона випадково натиснула на них, і вони провалилися в стіну, а потім відчинилися. Соня заглянула всередину і справді побачила там згорнуті аркуші. Швидко вхопила всі, не роздивляючись, зачинила дверцята і повісила картину на місце. Погляд впав на ці аркуші. Хах, аби ж це були тільки ці документи. Піддавшись раптовому пориву, дівчина розгорнула їх і пробіглась очима по перших рядках. Це вони! Абсолютно точно вони. На обличчі засяяла усмішка, і русява згорнула папери назад, не дочитавши до кінця і заховавши їх у довгих рукавах своєї сукні. А може ця пишність і не така вже й зайва? В цьому випадку вона приносить велику користь. Сіроока метнулась була до дверей, та раптові кроки зупинили її наміри. Серце вкотре за день ледь не втекло з грудей. Хто це? Чого він сюди йде? Куди сховатися?... Штори! Точно, штори. Вони доволі великі і яскраво червоного кольору. За ними її не повинно бути видно. Соня підбігла до вікна і заховалась за тканиною. Свою велику спідницю прийшлося зібрати навколо ніг і притиснути до стіни. Ні, все ж таки вона відмовиться від цієї пишності як тільки вийде звідси.  
  Двері відчинилися і у грудях щось тенькнуло. Напевно, Джордж вже повернувся. Коли ж це все закінчиться? Вона просто хоче елементарного спокою. Невже це щось таке неймовірне тут? Звук кроків було чути все ближче і ближче, і дівчиною тіпнуло: «Помітив? Невже так швидко? Будь ласка, просто не підходь сюди!» Здається, він зупинився, відсунув стілець і сів за стіл. Русява мимоволі полегшено видихнула, та потім стрепенулася. Він ж не почув її видиху, правильно? Бути такого не може, він ж не прислухається до кожного шурхоту. Ні, точно якась маячня. Це ж треба бути такою наляканою, щоб вже понавигадувати казна-що. Паніка почала відходити, а голова ясно мислити. Головне завдання зараз– вибратися звідси. Якщо вона це зробить, то буде найщасливішою людиною в світі. Все буде добре. Обов’язково... Соня прислухалася. Здається, тихо. Куди дівся Джордж? Кроків не було чути, тож вийти він не міг. Може читає щось або заснув? Виглянути? Ні, вона ще хоче жити, але й залишатися тут теж небезпечно. Байдуже, буде стояти поки потрібно, годину чи дві – не важливо, хоча бажано якнайшвидше. Не варто забувати і про принців, вони, напевно, вже зачекалися, якщо ще не повернулися до своїх справ. Цікаво, як вони відреагують на таку «веселу» новину.  
Сіроока відчула як різко штори торкнулися до стіни і зблиснули між її талією та рукою. Швидкий погляд впав на те місце, і у русявої ледве не підкосилися ноги. Ніж... Це був ніж. Ще б трішки, ще б декілька сантиметрів вправо, вліво чи вверх і її б прищепило до стіни, мов прибиту муху. Руки мимоволі почали труситися, а з очей полились сльози. Він помітив її... Що ж робити? Як виправдатися, що вона пролізла в імператорські покої? Цьому немає виправдань, лише покарання. Та й воно не з легких. Яка ж вона дурна, ніякий документ не коштує життя. Про що взагалі думала, пробираючись сюди? Невже гадала, що так просто зможе забрати папери просто з під носа у Джорджа? Варто було добряче задуматися над цим. Та який сенс тепер думати, що потрібно було б зробити колись? Краще подумати як зняти з себе провину.  
Чому він не підходить? Боїться, що тут заховався хтось сильніший? Думає, що в неї є зброя?  Краще вже аби підійшов, ніж випробовував зараз її нерви, які і без того розшатані.  
Двері відчинилися і хтось зайшов усередину.  
–Ваша Величносте, вони біля палацу.  
–Так швидко!? Люди готові? Ми зможемо їх зловити?– пролунав абсолютно спокійний голос Джорджа.  
–Авжеж. Вони залишили військо під столицею, а з собою взяли лише двадцять-тридцять солдатів. Думаю, ми зможемо затримати їх.  
–Чудово. Прослідкуй, щоб ніхто з моїх братів не виходив із палацу. Якщо хоч один з них втече– тобі не зносити голови.  
–Я зрозумів,– стишив голос незнайомець.  
–Мені здалося, що в моїх покоях хтось ховається,– відповів новоспечений імператор на німе запитання помічника. Авжеж, їй теж було б цікаво дізнатися, що сталося, побачивши пришпилену ножом штору до стіни.  
–Мені варто обшукати кімнату? Покликати охорону?  
–Не потрібно. Якби там хтось був, то вже б вистрибнув чи заляпав навколо кров'ю. Краще попіклуйся про нові штори. Добре, ходімо.  
–Можна запитати дещо? 
–Що саме?  
–Що ви збираєтеся робити з принцами, коли вони будуть у ваших руках? 
–Це не твоя справа!– напевно Джордж не очікував такого нахабного питання і вирішив припинити розмову. –Відправ людей, щоб їх затримати, а не став безглузді запитання.  
–Вибачте... З вашого дозволу я вже піду. 
–Я теж іду. Хочу якомога швидше дізнатися, що там біля палацу, – двері знову відчинилися і у кімнаті стало тихо.  
«Хух...»– видихнула Соня. Нарешті вони вийшли. Виходить, що її не помітили. Як добре. Сльози з новою силою ринули з очей. Та щоб вона ще хоча б раз влізла в таку авантюру – ніколи і нізащо! Але те, що почула, дає їй велику перевагу. Отже, виходить, що Річард із Франкліном біля палацу, і з собою взяли лише маленьку частинку найвірніших людей, а військо залишили під столицею. Хм... 
Відійшла подалі від ножа, тремтячи і ворожо поглядаючи на нього. Тепер потрібно швидше тікати звідси, доки ніхто не повернувся. Відкрила двері і... 
–Стояти! Хто ти і що тут робиш?– нові охоронці... Як вона не подумала про це. Не дивно, що вони її не знають, вона ж ніколи й не приходила до імператора. –Ти мусиш дочекатися імператора і пояснити йому, що робила в його покоях. 
Як діяти!? Не можна щоб Джордж дізнався про це. Потрібно щось придумати... 
–Та... Та як ти смієш так говорити зі мною!? Ти хоч знаєш, хто я така!?– дівчина підвищила голос і, гордо піднявши голову, вимогливо зиркнула на чоловіка.–Я принцеса Софія, дружина принца Річарда! А ти хто!? Якийсь нещасний охоронець!  
–Принцесо, пробачте...– чоловік засуєтився, зрозумівши свою помилку. – Я був не правий, та ви... Ви однаково маєте зачекати імператора.  
–Та хто ти такий, щоб наказувати мені!? Думаєш, що імператор не знав про мою присутність в власних покоях!? Без його відома туди навіть муха не залетить! Гадаєш, що безсмертний? Якщо не хочеш проблем, то краще не стій на моєму шляху!– гаркнула русява і швидким кроком покинула охоронців, які застигли від подиву. Ніколи й подумати не могла, що в такій ситуації вона поведе себе саме так. Та й взагалі навіть не уявляла, що колись буде у такій ситуації. Не те, щоб вона це спланувала... Ні, скоріше навіть навпаки, ця відповідь раптово «відвідала» її голову, і сіроока вчепилася в неї так, як чіпляється людина, що тоне, за рятувальний круг. Їй навіть стало трішки шкода цього чоловіка. Вона пригрозила йому повною розправою, та це був єдиний вихід, щоб його відволікти і втекти. Авжеж, дуже швидко він відійде від шоку і страху й повідомить імператорові, тому не можна чекати ні хвилини.