Розділ 21

Рік потому

Дивно. Як він опинився в Імператорському палаці? Ніби ще недавно був на сході, а вже повернувся. Річард оглянув кімнату. Без сумнівів це імператорські покої. Он стіл, за яким батько любив читати книги, а он в тій стороні він часто малював картини. І справді, імператор був надзвичайно різносторонньо розвинутою особистістю. В пам’яті спливли уривки, коли він сидів і малював мамин портрет, а вона просто усміхалася і підморгувала йому малому, який зовсім не розумів, як на листі паперу, так просто, з-під руки батька з'являється цей шедевр. Ці спогади накотилися так швидко і принесли стільки тепла, яке розлилось всередині теплим медом, що чорнявий мимоволі усміхнувся. То були справді чудові часи. Якби ж тільки... Якби ж склалося все по-іншому. Якби ж він тільки зміг втримати її у палаці, або ж хоча б затримати на деякий час. Тоді все було б не так. Рано чи пізно вони б з батьком помирилися, і все було добре. Ах, так хіба ж послухав би хтось шестирічну дитину? Ні... Нехай. Нехай тоді він був малим, але що ж зараз? Чому зараз не зміг захистити імператора? Чому не подумав, що серед його особистої охорони можуть бути зрадники? Чому ж не викорінив таку можливість? Напевно, образа за матір і дитинство повністю затуманила його розум. 

Річард ще раз оглянувся. А тут майже нічого не змінилося з тих пір. Ті самі диванчики, шафи, те саме ліжко... Навіть килимки ті ж. Чорнявий розвернувся до дверей і застиг. Що це!? Кров!? На підлозі біля виходу була розлита червона рідина. Хлопець підійшов ближче і нагнувся. Це кров! Але чия вона? Принц відчинив двері, щоб покликати охорону, але зовсім нікого не побачив. Куди вони ділися? Чому не на робочому місці? Річард вийшов із імператорських покоїв і пішов коридором. У палаці завжди було шумно і гамірно. Люди бігали то туди, то сюди, виконуючи накази і вирішуючи власні проблеми. Саме тому ця тиша одночасно і радувала, і пригнічувала. З дитинства він мріяв, щоб «вдома» (якщо це можна так назвати) завжди було тихо, але коли це сталося, внутрішня тривога стала лише наростати. Це дуже дивно. Раптом в бурштинові очі впали відчинені двері. Хіба це не кімната, в якій Його Величність завжди проводив наради і переговори з послами? Здається, вона. Чорнявий зайшов усередину і зачинив двері на замок. Сам не зрозумів навіщо це зробив, та рука механічно замкнула їх за собою. Тут теж нічого не змінилося. Стіл, крісла за ним, трон, дзеркала, імператорський портрет... Стоп! Портрет! Цього не може бути! Як... Як це!? Річард стояв і дивився на нього широко розкритими очима. Це ж... Це ж його власний портрет. Але тільки імператорський образ може тут висіти, більше нічий. Принц підійшов ближче. Дивовижно!

А намальовано і справді чудово. Ніби справжній він. Хлопець хотів більше роздивитися, та його увагу привернуло відкриття дверей. Але ж він абсолютно точно їх зачиняв. І хто ж це такий? 
–Джордж!?– викрикнув чорнявий і відчув різкий біль у правому підребер'ї. Меч!? Коли встиг!? Як так швидко дістав зброю, що він навіть не помітив!? Його очі горять ненавистю, губи міцно стиснуті, рука сильніше здавлює руків’я меча... Холодна сталь вістря все глибше і глибше відчувається десь під ребрами. Невже це все? Стільки рятуватися, щоб впасти тут від руки брата? Брата!? А хіба вони були колись братами? Ні, лише суперниками і ворогами. Здається, його голова вже починає затуманюватися. Річард провів рукою по своїй сорочці. Червона долоня. Скільки разів відмивався від чужої крові, але від своєї не відмиється. Сам не зрозумів, як опустився на коліна. Хах, так легко впасти, навіть не даючи гідного відпору! Хіба думав колись, що буде отак стояти? Ні, навіть уявити такого не міг. Ще й перед ким!? Як іронічно...  
На Джорджевому обличчі з'явилася посмішка. Хто-хто, а він довго чекав на цей момент. Чорнявий точно знав, як всередині нього зараз по всьому тілу розливається радість. Спиною відчував, як він, посміхаючись, направляється до трону і сідає на нього. Це ж треба так... На колінах перед новим імператором, але повернутий до нього спиною. Нехай буде так, він і не збирається повертатися до нього лицем.

В очах потемніло. Все? Так швидко? Його пісня проспівана. І до вух лише долітає страшне: «Стратити її!» 
Річард підстрибнув, ледь не звалившись з ліжка. Сон! Це лише сон. Серце шалено калатало, груди то здіймалися, то опускалися, немов він тільки що пробіг чималу відстань без зупинок. Яка маячня. Присниться ж таке... Чорнявий хотів встати, та голова запаморочилася, а різкий біль у підребер’ї змусив його заточитися і лягти назад. 
–Ти нормальний!? Хто так підстрибує з такою раною!? А якщо почне кровити?– Кріс з'явився раптово і присів на стілець біля ліжка. –Ти як? 
–Чудово,– простогнав принц і скривився. 
–Та бачу я, що краще не буває, але так ти, принаймні, не наламаєш дров.   
–Рана серйозна? 
–Не сказав би, що дуже серйозна, але й не з легких. Дякуй своїм обладункам і ребру, на які наштовхнувся меч, бо в іншому випадку тобі було б дуже не солодко. Я, звичайно, не хочу так говорити, але ж я казав тобі залишатися осторонь! Якого тебе понесло в центр бою? Ти взагалі думаєш про свою безпеку? І як так вийшло, що ти перечепився?–  не витримав рижик і у відповідь почув знервоване «Тц!» 
–Прийшов мені нотації читати? Може ще й у куток поставиш? Так вийшло. Я маю бути там, де і мої люди.  

–І через таку твою позицію я зараз дуже злий. Куди ти так поспішаєш? Не встигли твої попередні рани загоїтися, як я знову бачу тебе в перших рядах. Тихше їдеш– далі будеш. Ніколи не чув такого?  
–Мені набридли стіни палацу Даймонд. Набридла ця ворожнеча і ця кров. Хочу додому... 
–А? Як ти сказав? «Додому»? –Кріс доторкнувся до лоба Річарда і зустрівся з його здивованим поглядом. – Жару нібито не має, але ти ведеш себе неприродньо для себе. Може це побічний ефект від поранення?  Ти точно той Річард, якого я знаю? Відколи це ти імператорський палац називаєш домом? Скільки тебе знаю, ти ніколи не мав бажання повертатися у те зміїне кубло. Скоріше навіть навпаки, завжди тікав звідти. Що змінилося за цей час? Як на зло, там ще й Джордж порядкує. 
–Я просто хочу відпочити... 
–Це точно єдина причина? Чи, можливо, це через... 
–Єдина!– перебив чорнявий. –А що ж ще може бути? Авжеж це саме через це. Ти так мені і не розповів, що там з цією битвою. Я не протримався до кінця і відключився. Це був наш єдиний шанс закінчити цю війну протягом тижня. Так що там? 
Рижик скривився і відвернувся. «Бути не може! Провал!? Я стільки вклав у цю битву. Це виходить, що  війна буде тривати ще мінімум декілька місяців»– пролунало в голові у Річарда, і на душі стало так гірко, немов після полину.