Розділ 20

–О Боже! Це ви!? Що ж ви так крадетеся? Мною аж тіпнуло!– обурилася Соня, дивлячись на Франкліна, який щойно з'явився перед нею. 
–Вибачте мені за мою неуважність. Я не хотів вас налякати... 
–Що ви тут робите? 
–Я вирішив трішки прогулятись садом перед від’їздом. Вже збирався повертатися назад, та побачив вас і не зміг пройти мимо. Я сподіваюся, що ви не сердитеся на мене через те, що я залишаю вас тут саму.  
–Що ви таке говорите!? Авжеж ні. Ви маєте таке ж саме право на захист своєї імперії, як і Річард. Тим більше, ви мені не нянька і не повинні стежити за кожним моїм кроком. Так буде правильніше,– мовила русява і відвела від нього погляд. 
–Якщо вам буде щось потрібно, не соромтеся звертатися до Едварда. Він залишається тут. А ще... я хотів дещо у вас попросити... 
–Що саме? 
–Мені не дуже зручно звертатися до вас з цим проханням, та чи не могли б ви... Хм, розумієте, відправляючи чоловіка на війну, жінка зазвичай дає йому щось на згадку. Чи не могли б ви мені щось позичити, я поверну. Обов’язково. 
–Ух, наприклад?– розгубилася сіроока. 
–Ну... Не знаю... Можливо, хустинку чи кільце... 
–Кільце?– дівчина торкнулася до пальця, але його там не побачила. В пам’яті спливли уривки прощання з Річардом. –А... Я його загубила...  
–Загубили? Хм, нічого страшного. Це не обов’язково,– усміхнувся кронпринц. 
–Хустинка теж підійде? 
–Авжеж.  
Кіра піднесла Соні хустинку, а та подала її білявчику. 
–Вже час. Не соромтеся звертатися до Едварда, якщо щось станеться. Я буду чекати ваших листів,– Франклін підійшов до Соні. Декілька секунд вони дивилися один одному в очі. Їхні обличчя почали все більше і більше зближуватися і між устами залишилося не більше п'яти сантиметрів, коли... 
–Ваша Високосте, ви вже готові?– запитав доволі знайомий голос і сіроока аж стрепенулася. Дівчина відвернулася, а її обличчя залилося червоною фарбою. Кронпринцу, здається, теж не дуже сподобалося, що їх перервали, але він спокійно розвернувся до порушника їхньої тиші (а це виявився наш славнозвісний Едвард) і сказав, щоб той трішки зачекав його біля фонтанів. Після цього Франклін розвернувся до русявої. 
–Я вже маю йти... 
–Ідіть. Будьте обережні... 
–І ви теж бережіть себе. До побачення,– кронпринц зник з поля зору і Соня полегшено зітхнула. Пальцем доторкнулась до губ. Просто дивовижно! Якось підсвідомо їхні уста наблизилися  один до одного. Тільки подумати, вона стільки разів уявляла їхній поцілунок. В її мріях навіть натяк на це здавався неймовірно солодким, таким легким і приємним, як солодка вата або ж заварний крем. Та на диво, вона нічого такого взагалі не відчула. Ба навіть навпаки, її почали терзати якісь незрозумілі докори сумління. Звідки вони взялися? Що цим хочуть показати? Ні, вона ніколи нікому не клялась у вірності, то їх і немає бути. Русява ще постояла декілька хвилин у саду і пішла назад у кімнату. 
~ ~ ~ 
Ліс притягував до себе і відштовхував водночас. Високі дерева тягнулися все вище, і з'являлося відчуття ніби вони зараз зламаються, впадуть на тебе. Люди багато чого перекручували, що побачили тут, або ж навіть придумували щось нове і дивне, чим лякали дітей. Та попри це, у цьому лісі, як і в будь-якому іншому, це була не найбільша небезпека. Ці території були колись переповнені вовками.  Зграї хижаків мігрували сюди через косуль, яких тут розвелося дуже багато. Через це і почали влаштовувати імператорські полювання. 
–А ми справді дуже давно були на полюванні всі разом,– мовив Генріх, намагаючись підтримати розмову і розрядити ситуацію.  
–Мені не дуже подобається, що ми тут розважаємося, коли двоє старших братів зараз ризикують своїм життям,– сказав Фрідріх і глянув на Джорджа. Той в свою чергу лише посміхнувся. 
–Не можна ж завжди хвилюватися за когось. Потрібно і про себе подумати. Правда ж, Ваше Величносте?  
Імператор скоса глянув на Джорджа, але нічого не промовив, лише скривився. Його завжди спокійна натура зараз всіма силами намагалася подолати і подавити внутрішню тривогу, та це виходило погано. Цей неспокій щоразу вивільнявся і накривав Його Величність чи то невгамовними хвилями, які гнав вітер, чи то кам'яною облавою. Батьківське любляче серце стогнало, згадуючи про небезпеку, яка чекала синів, а розум все шепотів, що це найправильніше рішення. Він був впевнений, що з Франкліном все буде добре. З самого дитинства він виховував в ньому раціональне мислення, і був повністю впевненим, що перш ніж кинутися у бій, Франклін сто раз обдумає всі наслідки, плюси і мінуси, втрати і здобутки. Подумає і про свою безпеку і про безпеку своїх людей. В разі раптового нападу не буде ризикувати своїм життям і без сумнівів відступить, щоб потім, зібравши більше сил, завдати ворогу останній вирішальний удар. А от Річард... Він може рубанути з плеча. Опинившись у такій ситуації, він ніколи не відступить, бо вважає, що це зачепить його гордість. І хто його так навчив!? При битві ще й пролізе в перші ряди, хоча його місце з краю, лише спостерігати і здалеку керувати ситуацією. Він зовсім не думає про свою безпеку, і хоче битися на рівні з іншими солдатами, але ж ще такий недосвідчений для цього.    В ньому не має цієї обдуманості, і в більшості випадків він керується своїм серцем або ж своєю гордістю і впертістю. Імператор стільки разів намагався змінити цю його рису, але всі спроби виявлялися марними. Саме через Річарда серце імператора зараз боліло і обливалося кров'ю. Він гостро відчував свою провину перед ним за дитинство і хотів налагодити з ним стосунки, але чорнявий, як на зло, відштовхував його і все далі і далі віддалявся... 
–Може тут розділимося?– запитав Генріх, чим і вивів імператора з роздумів. –Хто з ким іде? 
–Пропоную так: Генріх, Джон і Фрідріх ідуть на північ, а ми з Його Величністю на південь,– мовив Джордж. –Ніхто не проти? 
–Здається ні. Добре, тоді зустрінемося біля озера з альтанками,– сказав Фрідріх і вони з Джоном і Генріхом зникли за височезними деревами. Між імператором і Джорджом на декілька хвилин повисла тиша. Вони вийшли на галявинку. Тут протікала невеличка річечка, яка утворювала водоспад, падаючи з обриву, і за допомогою якої можна було напоїти коней. 
–Ви сьогодні не дуже багатослівні, Ваша Величносте. Вас щось непокоїть? Ми ж прийшли сюди, щоб трохи розвіятися. 
–Немає значення. Все добре. 
–Добре?... Хм, невже ви знову думаєте про Річарда? Хіба ви не досить думали про нього, коли брали нас малими полювати? Коли ви вже так само подумаєте про мене?– запитав Джордж і вимогливо глянув в очі імператору. Останній лише відвернувся. 
–Я вже казав тобі, що для мене важлива кожна моя дитина.  
–Але чому тоді ви постійно думаєте саме про нього? Чому найбільше турбується і оберігаєте Річарда!? Чим він відрізняється від мене!? Ви пам’ятаєте той день? Тоді, коли він підняв на мене зброю? Що ви зробили? Ви просто відчитали мене! За що!? Чи я почав цей конфлікт?– у пам’яті Джорджа добре зберігся цей момент. Так, ніби це було вчора. Йому саме мало виповнитися вісімнадцять, а Річарду було п'ятнадцять. Тоді батько взяв їх з собою на полювання. Півдня він мучився, ліз із шкури, переслідуючи ту косулю, щоб почути похвалу імператора. Почув... Почув, як він нахвалює Річарда. Той, здається, навіть не звернув уваги на свою похвалу, лише уважно хустинкою витирав меча. Авжеж, це не могло не дратувати. Сама по собі з губ зірвалася фраза: «А чим ж тут пишатися? Завдання вовка – це полювати. На більше він не годен»... Джордж бачив, як зблиснули бурштинові очі, а потім меч, який був в його руках направився на нього. Добре, що встиг зреагувати вчасно і дістати власну зброю. Здається, бійка тривала декілька хвилин, та обидва не хотіли програвати. Кожен із них двох бачив заклятого ворога в супернику, кожен хотів зайняти місце переможця, і кожен думав, що саме за ним правда. Хто переміг? Ніхто. Імператор зупинив це недоречне змагання саме тоді, коли кінчики мечів один одного були біля горла суперників. Та він встиг легенько зачепити шию чорнявого, тоді, коли його меч заплутався в Джорджевому шарфі. Його Величність підійшов ближче і... по галявині пронісся звук ляпаса. Щока сильно запекла, голова не встигала розуміти, що відбувається. Джордж з надією поглянув в очі імператору, який зосередився на Річарді, але не побачив там нічого, окрім безмежної турботи і ласки. Він просто протягнув йому хустинку, щоб той витер кров на шиї, і зробив вигляд, що нічого не сталося... 
  Джордж глянув на Його Величність, який підійшов до самого водоспаду. Чи пам’ятає він це? Чи відчуває докори сумління? Чи, можливо, імператору було гірше ніж йому? Навряд чи. 
–Напевно, я й справді перегнув палку тоді. Та це не означає, що я перестану піклуватися про нього. Я зроблю все можливе, щоб в майбутньому він прийняв мене і пробачив. Віддам усе, аби тільки його майбутнє стало безпечним.  
–Тоді навіщо чекати? – Джордж підійшов ближче до Його Величності. – Правда, гарантувати, що з Річардом все буде добре, я не можу... 
–Що!?– викрикнув імператор і відчув поштовх у спину.