Розділ 19

–Що!?– викрикнули Кріс і Річард одночасно. Чорнявий швидким кроком підійшов до письмового столу, відчинив шухляду і дістав звідти карту. За лічені секунди знайшов кордон, місто Ельгруг і палац Даймонд. –Прокляття!– скривився і зблід хлопець. –За день-два армія Беррімор буде тут!  
–Скільки людей в них?– втрутився в розмову рижик. 
–Ну... Їх... Приблизно... 
–Та кажи вже, чорт би тебе побрав!– не втримався Річард. 
–Шістдесят тисяч... 
–Хах,– обперся руками на стіл принц. –Нас лише двадцять п’ять тисяч.  
–Потрібно повідомити імператору, він допоможе. 
–Навіть якщо й відішле нам підмогу, то вона буде тут лише через п'ять-шість днів. І це якщо люди йтимуть без зупинок. Тоді як армія Беррімор може бути тут вже завтра! Плюс в нас на тридцять п’ять тисяч менше солдатів! Ми не зможемо відбити цей напад!– мовив чорнявий. 
–Тоді що, якщо ми... відступимо?– невпевнено запитав Кріс. 
–Ми що!? Відступимо!? Хочеш сказати, покинути палац Даймонд і відійти на захід!? 
–Не потрібно так бурно реагувати. Я лише запропонував можливий вихід із ситуації з невеликими втратами. Та й палац ми ще зможемо відвоювати,– настоював на своєму рижик. 
–Нам буде важко його повернути... Це наша основна точка. Беррімор зробить усе можливе, щоб ми не змогли його відвоювати... Хм, наскільки в нас вистачить провізії?  
–На тиждень-два точно,– солдат не змусив двічі себе запитувати і відповів миттєво.  
–Тиждень-два...– повторив для себе Річард. У кімнаті повисла тиша. Кожен намагався знайти вихід із ситуації. Через п'ять хвилин чорнявий розвернувся до співбесідників. Його обличчя було розслаблене, сам він на вигляд був спокійний, мов удав, і лише сильна блідість шкіри виказувала його хвилювання. 
–Кріс, ти відправляється в імператорський палац. 
–Що!? Чому!? Навіщо? Що ти вже там понавидумував?  
–Я не збираюся відступати. Будемо тримати оборону до кінця. Потрібно протриматися тиждень, можливо трішки більше. Ми дочекаємося підмоги і не втратимо палац. Та якщо так і станеться, що в них вийде захопити нас, то ти не зможеш захисти себе зі своїм пораненням. Ще й потрібна людина, яка повідомить імператору про наше становище. Ти ідеальна кандидатура. 
–Я нікуди не збираюся і залишуся тут. Імператору може повідомити будь-хто! Якщо таким чином ти хочеш мене вберегти, то саме тебе, як принца, нам потрібно оберігати. Ти– цінність імперії. Чому б тобі не відправитися в імператорський палац? Я теж займаю не останнє місце і візьму управління на себе,– заперечив Кріс.  
–Ти хоч розумієш, що кажеш? Я відповідаю за це все і не маю права покинути своїх людей напризволяще! І ти хочеш, щоб я зараз відправився в столицю!? 
–Тоді я, як права рука третього принца, теж не можу покинути палац Даймонд в такий момент! Не змушуй мене це зробити! Можеш навіть пригрозити розплатою за невиконання наказу, я всерівно не послухаюся,– очі Річарда і Кріса зустрілися. Хвилини з дві чорнявий свердлив його своїм поглядом, та марно. Кріс був, напевно, єдиною людиною, яка могла легко витримати натиск його бурштинових очей.  
–Хах, добре... Я скоріше гору пересуну ніж зміню твою думку,– з цими словами Річард підійшов до столу, написав на аркуші декілька рядків і простягнув його солдату. –Відправляйся в імператорський палац і передай це Його Величності.  
Солдат взяв конверт і миттю зник з очей. Чорнявий вийшов одразу за ним. 
~~~

               Імператорський палац, столиця
–Ситуація явно не проста. Та те, що принц Річард вирішив тримати оборону, доводить, що він гідний боротися за трон,– мовив герцог. 
–Мені здається, що зараз не найкращий час вирішувати хто гідний, а хто ні. Якщо ми й далі будемо тягнути час, то втратимо все,– підсумував кронпринц. –Що ви думаєте про це, Ваша Величносте? 
–Стосовно цього... Якщо дивитися з сторони імперії, то це явно правильне рішення. Та мені воно не подобається. Річард, як можливий майбутній імператор, мав би подумати і про свою безпеку. Адже безпека імператора– це безпека імперії. Хіба ні? 
–Та це лише підтверджує, що він здатен на самопожертву на благо імперії. Це риса імператора,– задумано промовив герцог. 
–Нумо потім вирішувати, чиї які риси! Я не розумію, чому ми зволікаємо!? Дорога й так займе у нас багато часу, не можна тратити ні хвилини!– не втерпів Франклін. –Ваша Величносте, якщо ви дозволите я очолю військо і... 
–Ти розумієш, що будеш змушений там залишитися? Війни не уникнути. Або повертайся з перемогою, або ж краще залишайся тут. Я зможу знайти того, хто очолить військо. 
–З Вашим благословенням ми зможемо отримати перемогу. Та сидіти, склавши руки, коли на східних землях таке робиться я не можу. Тоді, коли Річард знаходиться в самому центрі подій, ви кажете мені вибирати між імператорським палацом і палацом Даймонд, думаючи, що я виберу тепло і затишок, та я ще раз вас попрошу. Ваша Величність, з вашого дозволу, я хочу очолити військо і відправитися на східні землі. Чим я гірший за Річарда, що не маю навіть можливості захистити свою Батьківщину?  
–Хм... Якщо ти так вирішив, то я дозволяю.  
–Для мене честь служити нашій імперії, Ваша Величносте,– вклонився кронпринц. 
–Добре. Оголошую нараду закритою. Залиште мене самого, я хочу подумати...– всі поспішили якнайшвидше вийти з кімнати, і лише одна людина, окрім імператора, навіть не поворухнулася. Принц Джордж сидів на місці і зацікавлено поглядав на Його Величність. 
–В тебе є щось важливе чи ти просто так не послухав мого наказу?– запитав монарх після того, як вони залишилися в залі самі. 
–Здоров’я нашого імператора– це завжди важливо. Чи я помиляюся? Здається, ви самі казали нещодавно, що від імператора залежить добробут усієї імперії. 
–Що ти маєш на увазі? 
–З усіма цими переживаннями користі не буде. Чому б вам трішки не відпочити? Наприклад, мені сьогодні чомусь згадалося, як ви брали нас на полювання, коли ми були малими. Я ж, як ненормальний, зі шкури пнувся, щоб впіймати ту косулю й почути вашу похвалу,– на обличчі Джорджа мимоволі з'явилася усмішка, яка ж одразу і зникла. 
–Так, я пам'ятаю. Це були справді чудові моменти. 
–Але... Ваша Величність завжди приділяв більше уваги іншим ніж мені. Я б хотів повернутися назад у той час, щоб змінити ваше ставлення до мене і довести, що я не гірший за Річарда.   
–Час, мов віз: з гори чухрає, його не доженеш. Кожен особливий по-своєму. Не потрібно доводити, що ти кращий за когось. Я люблю і ціную кожну свою дитину. 
–Можливо ви праві... Та на мене накочується незрозуміле бажання поїхати з вами на полювання в північні ліси і вилити вам свої переживання і емоції... Хочу згадати дитинство і безтурботні дні. Та й і Вашій Величності це піде на користь. 
–Якщо ти так наполягаєш, то, можливо, це і справді непогана ідея. Тільки варто запросити і інших. Нехай трішки відволічуться від справ.  
–Як забажаєте, Ваша Величносте. З вашого дозволу я вже піду,– Джордж легенько вклонився і покинув кімнату. 
~~~