Розділ 17

–Маю тобі дещо показати...– Річард потягнув дівчину за собою, і зал зі здивованими людьми залишився позаду. 
–Куди ми йдемо?– раніше в такій ситуації русяву обов'язково б охопив страх, але зараз, на її подив, охопила лише цікавість. Куди він веде і що хоче показати їй? Вона довіряє йому? Дивно, та чомусь попрямувала за чорнявим без сумнівів. Вийшовши з палацу, вони направилися в сад. Починало темніти. Сонце останніми промінцями позолочувало все навкруги, і додавало рослинам і квітам ще більшої краси.   
Пройшовши більше половини саду (імператорського величезного САДУ!!!), Річард нарешті зупинився. Оглянувшись навкруги, Соня побачила дерево. Якби воно було звичайним, дівчина скоріше всього просто не помітила б його, але воно сильно привернуло її увагу. Це було таке ж саме дерево, як і ті, котрі вона вперше побачила на галявині, опинившись в цьому світі. Чимось схожі на вербу, з таким же доволі грубим стовбуром і довгими тоненькими гілочками, на яких росли маленькі рожеві трояндочки. Образ цього дерева викликав у дівчини дивну суміш почуттів. Спочатку захоплення такою красою, радість, що знову побачила це чудо. Адже за два місяці, проведених тут, ця «солодка вата» зустрілася їй лише з самого початку, десь там на галявині. Згадавши про це, сіроокій сильно захотілося повернутися на те чудове місце, торкнутися рукою до річечки, яка там протікала, присісти біля того дерева, під яким прокинулася тут і з якого все почалося. Далі загірчило, заболіло всередині. З нього почалися ці проблеми, ця битва і цей жах! Всередині запекло і очі наповнилися слізьми. Що це таке? Чому вона плаче? Відколи тут, ніколи не плакала. Взагалі намагалася заглушувати всі свої емоції. Це дивно, що побачивши це дерево, вони вилетіли з під її контролю. Погляд впав на чорнявого, і сльози одразу зникли. Що це з нею? Почувається як на гойдалка. То добре, то погано. І що за чудо-дерево!? 
Воно росло біля самого паркану, закриваючи своїм гіллям величезну його частину. Річард підійшов ближче до нього і рукою відсунув заквітчані гілочки, даючи знак Соні, щоб вона проходила до стовбура. Дівчина так і зробила. Нагнувшись і пролізши під ними, вона помітила маленьку хвіртку, закриту на замок. 
–Що це?– питання вирвалося само по собі. 
–Хіба не бачиш? Хвіртка. 
–Навіщо ти мене привів сюди? 
–Що б показати її. 
–Я це й без того зрозуміла,– його дивні репліки починали дратувати, та сіроока намагалася тримати злість в собі. Це справді на нього не схоже. Здається, що він зараз не в своїй тарілці. 
–Це єдиний вихід з палацу, який ніхто не контролює і про який взагалі мало хто знає,– нарешті хоч щось пояснив. –Я хочу, щоб ти мала можливість в будь-який момент вийти звідси. 
–Але навіщо? 
–Це палац, тут може статися все, що завгодно. Ти мусиш мати вихід на всяк випадок. 
–Хіба ти мене не захистиш?– русява знала, що сипе йому сіль на рану, але стало надзвичайно цікаво, що він їй відповість. Приховає правду чи розповість усе.  
–Я... Я не завжди можу бути поруч,– хлопець чомусь сильно зблід. У Соні лопнуло терпіння: 
–Скільки ти ще маєш приховувати від мене? Ти думаєш, що живучи в палаці, наповненим стількома пліткарями, я не дізнаюся про твій похід? Чи я займаю настільки мале місце, що мене ніхто навіть не може поставити до відома!?– розмова перейшла на крик, а очі наповнилися слізьми. Чому їй так боляче? Вони з Річардом з самого початку жили окремо, не цікавлячись справами один одного. Чому ж її так зачіпає його байдужість до цього? Ні, вони ніколи не відчували щось більшого ніж терплячість до ближнього, і розуміння цього боляче й повільно різало десь всередині. Хіба може турбувати добробут чужої людини? Ні. Маячня якась. А плакати навіщо? Все ж таки, чому вона плаче!? Дивина. Соня швидкими рухами витерла сльози. –Скажи мені чесно, коли я мала про це дізнатися? Коли ти вже був би в дорозі?  
–Я справді не хотів, щоб так вийшло! Не хочу тебе втрача...– він прикусив язика. – Вплутувати... Пробач. 
–Я вже в це вплутана, але було б набагато краще, якби хоча б знала про це. Коли було прийнято рішення, що саме ти маєш придушити повстання? 
–Того дня, коли ти загубилася в лісі,– на русяву накотилася хвиля спогадів того дня. Тепер їй стало зрозуміло, чому він тоді так дивно поводився. –Я вже вибачився, мені справді дуже шкода. Я не хочу сваритися зараз, та й привів тебе сюди не для цього. Тримай ключ і спробуй відчинити хвіртку,– з цими словами чорнявий подав їй ключ.  
–Навіщо зараз відчиняти? Ще ж нічого не сталося. 
–Я хочу впевнитись, що зможеш з легкістю вийти. 
Дівчина взяла ключ і заходилася поратися біля величезного замка. Це було справді нелегко. Одразу стало зрозуміло, що хвіртку давним-давно ніхто не відчиняв. Вона, як і величезний старий замок досить сильно заіржавіли, тому сіроокі прийшлося добряче попрацювати, щоб замок клацнув.  
–Нарешті! Він піддався мені!– зі щасливими криками впала на землю русява. –Фух... Як добре... 
–Що ж тут доброго? Ти ледве справилася з цим. А якби за тобою хтось гнався? Як ти собі це уявляєш? Біжиш ти така, тікаєш від злочинця. Добігаєш до хвіртки і кажеш: «Ой, вибачте, будь ласка. Я відчиню хвіртку, бо вона важко піддається, втечу, а ви почекайте тут». І він тобі відповідає: «А, добре. Я зачекаю, ти не поспішай». Ти так це бачиш!? 
–Ну хіба я винна в тому, що не можу її швидко відчинити? Годі кричати, мені теж не солодко!  
–Хммм... Прийдеться щось вигадати,– Річард, здається, трішки заспокоївся або ж справді не хотів сваритися, що дуже на нього не схоже. –Я скажу Крісу, щоб він знайшов людину, яка займеться цим. А тепер ходімо якнайдалі звідси. 
Соня відчула, як його рука торкається до її руки, і повністю обхопивши, ніжно стискує. Що це з ним? Він сьогодні на диво незвичайно поводиться. Але й в неї теж дивна реакція на його дотики. В середині ніби зав'язався тугий вузол, а потім розсипався міліонами маленьких метеликів. Дивне відчуття.  
Доки русява прислухалася до себе, чорнявий потягнув її до джерельця. Відходивши далі від хвіртки з деревом, метелики почали розліталися і це дивне відчуття зникло. Ох, яке полегшення.  Погляд впав на струмочок, а потім піднявся на скелю. Це була та ж скеля, на яку вона лізла, несучи Річарду сніданок в перший день їхнього «спільного» життя. Згадалася вся її праця, щоб вилізти на верх, її злість, кусок торта, який вона так хотіла з'їсти, обличчя чорнявого, обмазане солодким білим кремом і його вираз лиця. Аж смішно стало, коли згадала цю ситуацію. Шкода, що тоді її розум був настільки затуманений страхом, що побачити всю абсурдність і кумедність не виходило. Ай справді, тоді сіроока настільки боялася вовчару, що не наважувалася йти в сад до нього і намагалася навіть не дивитися йому в очі, хоча це виходило рідко, адже то вони ніби гіпнотизували її, то так злили, що дівчина намагалася навіть поглядом кинути цим бурштиновим очам виклик. Вона ще пам'ятала той час, коли поряд з Річардом почувала себе настільки невпевнено, ніби йшла по ниточці над прірвою. Неправильний рух і темрява прірви поглине тебе. А зараз що? Зараз вона гуляє з ним в заростах імператорського саду. І навіть той факт, що сонце давно заховалося за обрієм її не лякає. Вона довіряє йому? Наразі Соня не могла відповісти на це питання. Можливо... Хоча підсвідомо готується до зміни його настрою і навіть нападу з його сторони.  
«Солодка парочка» добігла до скелі. Віддихавшись і трішки заспокоївшись, Річард глянув на свою руку, якою ніжно тримав руку дівчини, і... відстрибнув на три кроки. Русява тільки розгублено дивилася на нього і мовчазно кліпала очима. Що це з ним?  
В свою чергу хлопець то блід, то червонів, а то знову блід. Потім на щоках з'явився яскравий рум’янець, зовсім не властивий завжди блідому Річарду. Може йому погано? Він, випадково, не захворів?  
–Ти як? З тобою все добре?  
–Кляте дерево...– пробубнів собі під ніс чорнявий. –Зі мною все добре. Не звертай уваги.  
–Але ти сильно почервонів. Ти точно добре почуваєшся?– Соня торкнулася долонькою до його лоба, але він не був гарячим. Може в нього алергія? Їхні очі зустрілися, і дівчина відсахнулася. –Вибач, я... Я не хотіла. 
–Нічого... страшного... Ходімо,– принц підійшов до підніжжя скелі і допоміг (!!!) сіроокій вилізти наверх. Сказати, що русява була здивована– ніщо не сказати. Невже за такий короткий час його думка про неї так сильно змінилася? Бути такого не може. А чому тоді не розповів імператору про той кусок торта на його обличчі? Соня не чула, щоб імператор гнівався чи щоб Франклін його заспокоював. Отже, не розповів. Змінилася його думка чи її просто жаліє? 
–Ум... Пам'ятаєш той випадок з тортом?– невпевнено запитала, хоча добре знала відповідь. 
–А мав би забути? Ти сильно постаралася, щоб цей спогад назавжди залишився в моїй голові.  
–Ти тоді клявся, що розповіси все імператору. Чому ж ти не сказав? 
–А чому ти впевнена, що я не сказав йому? Може я одразу побіг йому розповідати,– хитро посміхнувся чорнявий. 
–Ну... Я не чула, щоб імператор гнівався чи викликав мене до себе. А це значить, що ти йому про це не розказував.  
–Я не розповідав йому лише через те, що у мене не було вільного часу. А так давно би уже тобі не зносити голови. 
–Хм. В цьому теж є твоя вина,– запанувала мовчанка. Соня глянула на небо. Створилося таке відчуття, ніби хтось прокинув рулон темно-синього шовку, і він, котячись і розмотуючись, займав все більше і більше місця. А далі випадково на тканину хтось розсипав блискітки і бісер. І хто це такий незграба? Сіроока подумала, що в її світі зорі не такі красиві. Тут вони зовсім інші... 
–Я показав тобі спосіб вибратися звідси. Тепер ти маєш мені відплатити,– порушив мовчанку хлопець. 
–Відплатити? Але я не просила тебе мені це показувати! Ах, добре. І чого ж ти хочеш? 
–Ти повинна мені писати листи щотижня. Я хочу знати все, що відбувається в палаці, кожну дрібничку. Зрозуміло? 
–Мг, добре, нехай буде так,– простогнала дівчина, явно не радіючи новому обов'язку. –Думаю, за таке це не велика плата.  
–Правильно мислиш,– усміхнувся Річард. Сіроока ще раз глянула на небо: «А все ж таки воно прекрасне»... 
~~~ 
Соня любила сонце. Навіть зараз вона намагалася поніжитися в його променях. Сьогодні Річард вирушає на східні землі, щоб придушити повстання, і він сказав їй чекати на нього в саду біля альтанки. Ось вона й прийшла, а його й досі десь носить. Поки чекала вирішила роздивитися квіти. Блакитні, рожеві, жовті – всі вони зачакловували  своєю красою і яскравістю. 
–Я думав ти прийшла, щоб зі мною попрощатися, а не полюбуватися квітами,– почувся знайомий голос. 
–Я й прийшла куди ти сказав, а тебе все немає і немає. Почала вже думати, що ти не прийдеш. Це було б цілком в твоєму стилі.  
–Ти пам'ятаєш, що я тебе просив? 
–Писати щотижня? Авжеж. Це ж тепер мій обов’язок,– дівчина розвернулася до чорнявого.  
–От і добре. Я не змушу тебе багато писати і повернуся швидко. Поводься чемно, а то приїду і покараю тебе.   
–Хах, хіба ти це не завжди робиш? Добре, я буду сумлінно виконувати свої обов’язки і гарно поводитися, а ти будь обережним,– на мить русяві здалося, що їхнє прощання схоже на прощання двох закоханих. Але ж це не так. У повітрі повисла незручна тиша... 
–Я... завжди обережний. Мені час,– Річард розвернувся і попрямував з саду, доки повністю не зник з поля зору. Соня стояла і гадала, як тепер зміниться її життя без нього. Ніяких кардинальних змін немає. Тільки тепер їстиме одна, хоча їй не звикати, адже й у вовчари рідко коли виходило їсти з нею через постійну зайнятість. Та й посваритися не буде з ким. Раптом сіроока мов прозріла і швиденько погналася наздоганяти чорнявого.