Розділ 14

Сонце вже давно піднялося високо над землею, та в кімнаті було темно, хоч в око стрель. Фіранки надійно захищали її від сонячного проміння. На масивному столі, прикрашеному різними завитками і орнаментами, виднілася величезна кількість паперів і документів, розкиданих по всіх кутках.  
Річард сидів за столом, повністю занурений в свої думки: 
«Дивно. Навіщо я їй все розказав? Про моє минуле знають лише імператор, Кріс, я і... тепер ще й вона. Хм, може це через її поведінку? Вона єдина захотіла дізнатися причину моїх дій. Інші думають, що я не здатен відчувати емоції. Думають, що мені просто не має чим зайнятися, бо я принц і моє життя безтурботне, тому я й шукаю пригод, але ж...  Але ж це не так! Мг, мені потрібно вирішити стільки справ, а думками я досі в лісі з нею. Тільки заплющу очі і бачу її обличчя. Русяве довге волосся закручується в локони, сірі очі блищать добротою і наявністю. Їй дуже підходить усмішка. Її ручки такі маленькі і тоненькі, ніби дитячі. А ще й це почуття коли вона поруч... Що ж це таке? Хоча, неважливо. Головне – скоріше позбутися його! Інакше не зможу ні на чому сконцентруватися, а мені це не потрібно. Може, я не можу зосередитися через погане освітлення?» 
Чорнявий підійшов до вікна і розтулив фіранки. Всівшись назад, взяв папери і почав уважно читати.  
«А все ж таки, чому я їй розказав?– пролунало в голові. –Що вона зробила такого, через що  я їй довірився? Знову відволікся. Справа не в освітленні? Тоді... Може я не правильно сиджу? Потрібно змінити позу». 
Зручніше вмостившись у кріслі, а точніше майже розлігшись у ньому, Річард повернувся до документів. Один аркуш, другий... 
«А вона красуня. І як я цього не помічав раніше? О ні! Знову!? Що мені робити, щоб забути її!? Викинь, викинь з голови ці дурнуваті думки! Забуть!»– чорнявий схилив голову на стіл і накрив її руками.  
–Бачу, так сумував за мною, що збожеволів. Хоча, скільки тебе знаю, ти завжди був божевільним,– хлопець зайшов без дозволу. Ростом він був приблизно як і Річард, та й фігурою схожий. Руда чуприна лізла в зелені очі, і через це він постійно її поправляв.  
–Кріс! Це ти!? Коли ти встиг повернутися? Чому мені не сказав?– здивовано і водночас радісно запитав третій принц. Давній друг точно зможе розвіяти всі дурні думки. 
–Ваша Високосте, дозволите ввійти? Дорога довга, ніженьки болять. З коня та одразу до вас,– з усмішкою мовив Кріс, сідаючи навпроти чорнявого. 
–Чому мені не сказав, що повертаєшся? Я знову дізнаюся про все останнім? 
–Не було часу сповіщати. Я спішив, як міг, бо дуже хотів встигнути на імператорське полювання і пополювати з тобою на левів. Та бачиш, як би не біг, всеодно проґавив свій шанс. 
–Добре, що не встиг. Нічого хорошого там не було. 
–Справді? Чи ти так кажеш лише щоб я тебе не розпитував? Нічого в тебе не вийде! Я знаю, що ти впольовану здобич підніс в якості подарунка. Та не це мене хвилює зараз найбільше. От скажи мені, я залишив тебе лише на два місяці, тому що мусив поїхати по справах, і за цих нещасних два місяці ти встиг одружитися. Як після такого тебе залишати самого?  
–Ти добре знаєш, що це наказ імператора. В мене був інший вибір? Якщо так, придумай план втечі від обов’язків, ні – закриймо цю тему.  
–Ох, добре, я тобі пробачаю. Та скажи мені одну річ. Вона красива?  
–Хто?– запитав Річард, роблячи вигляд, що не розуміє про кого йде мова. 
–Хто, хто,– перекривляв його рижик. –Дружинонька твоя. 
–Красива? Навіть не знаю.  
–Тобто не знаєш? Ти що, її не бачив? 
–Авжеж бачив. А навіщо тобі знати яка вона? 
–Ну... Якщо красива, то, можливо, у мене є шанс. Ти ж її не кохаєш.  
–Ні! Вона не красива! 
–Мені здалося чи ти... приревнував? 
–Ти випадково ніде не падав з коня по дорозі? Я приревнував? Пф, лише в чиїхось мріях,– чорнявий повернувся до паперів. 
–Друже, я знаю тебе вже вісімнадцять років. Встиг вивчити твій характер, кожну твою звичку я знаю на пам'ять, як і ти мою. І знаєш, що я тобі скажу? Ти приревнував. І це не запитання, а твердження.  
–Ні, ти помиляєшся. Щоб приревнувати треба спочатку покохати. А я до неї нічого не відчуваю. Що там вже говорити, ми ж майже не спілкуємося. Та є все ж таки річ, яка мене непокоїть. На полюванні я побився з одним дурнем. Після цього Соня підійшла до мене і запитала про причину моєї злості. Уявляєш? 
–Соня?– перепитав Кріс. 
–Угу. Взагалі-то, її звати Софія, але вона наполягає, щоб її називали Сонею. 
–Ти так ніжно вимовляєш її ім'я. 
–У тебе що, глюки з'явилися!? Може годі вже. Після того я їй показав вовче лігво і розповів про нову зграю, за якою ми з тобою спостерігали. Розмова зав'язалася сама собою і я розповів їй про своє минуле. 
–Ти розказав їй про напад в лісі? Слухай, якщо ти довірив їй цю таємницю, то виходить, що вона для тебе особлива,– пояснив рижик. 
–Насправді я й сам не знаю, чому розповів це. Та її образ в той момент ніяк не виходить з моєї голови. Я навіть роздивитися документи не можу толком. Як ти думаєш, що це таке? 
–Ну, якщо ти так старанно відкидаєш версію про кохання, то залишаються лише чари. Може, вона відьма?– з посмішкою на обличчі припустив Кріс. 
–Дуже смішно. Тут більше ти на відьмака схожий ніж вона. Дізнавшись про те, що вовченята залишилися самі, вона вирішила забрати їх до палацу. Соня так схожа на минулих нас.  
–І не кажи... Зачекай, а як це воно має бути? Ти покинеш її задля трону? 
–Я не можу упустити таку нагоду. Імператор більше не дасть мені шансу, тому я маю використати його повністю,– промовив чорнявий. 
–А ти не думав, що можеш не повернутися звідти живим?  
–Ти проти такого рішення? 
–Так, ти мені як брат, але пам’ятай, що я завжди тебе підтримаю, навіть якщо мені це не подобається. Ти вже так вирішив, то нехай так і буде. Я піду до себе, відпочину,– рижик попрямував до дверей, та за мить зупинився і розвернувся на 180°. –Ваша Високосте, дозволите йти? 
–Дозволяю,– мовив Річард. «Скільки років знаємо один одного, а він і далі продовжує дуркувати над цим»– подумав хлопець. Як тільки двері зачинилися, рука потягнулася до шухлядки. Відчинивши її, принц дістав маленьку дерев’яну скриньку. Один поворот ключем, і звідти виглядає чарівний кулон. Це був коштовний камінець, у формі серця, обрамлений в золоте кільце і з тоненьким гарно сплетеним золотим ланцюжком. «Візьми цей кулон і бережи його, подаруй це дівчині, з якою захочеш провести решту життя»– згадалися слова матері. 
«Ах, мамо, може ти знаєш, що це за почуття таке? Чи знайдеться така дівчина, яку я покохаю і яка покохає мене по-справжньому? Може я розповів Соні це через те, що довго тримав все в собі? Точно! Всі ці дурнуваті спогади просто накопилися в мені, і я мав комусь це висказати!»– зрадів Річард, що нарешті знайшов причину. Заховавши скриньку назад, хлопець повернувся до документів. Посидівши трохи над паперами, та нічого не розібравши, він рушив до імператора, вирішувати нову проблему, що постала в лісі.  
Двері легко відчинилися, і чорнявий зайшов до зали. 
–Вітаю, Ваша Величносте.  
–Річард? Заходь. Як ти ? Добре відпочив після полювання? –імператор відставив книгу, яку читав, і розвернувся до принца.  
–Не жаліюся, Ваша Величносте.  
–Ти передумав на рахунок моїх умов? 
–Ні, я повністю погоджуюсь з вашим рішенням. Та я прийшов до вас не це обговорювати, а сказати, що в лісі знайшов двох вовченят і вирішив їх залишити. Я попередив. З вашого дозволу я вже піду. 
–Не складеш мені компанію за чашечкою чаю? Ми дуже давно нормально не спілкувалися.  
–Пробачте, назбиралося забагато невирішених справ. Мушу йти. 
Імператор залишився сам у залі. Скільки б він разів не намагався налагодити зв'язок з Річардом, той завжди його відштовхував.  
«Він так схожий на Джованну. Це чорне волосся, постійна блідість шкіри, бурштинові очі, ця впевненість  у погляді, впертість... А де ж її ніжний бік? Чому він завжди настільки холодний? Я поганий батько. Спочатку не вберіг її, а потім, щоб дати любов за матір і тата, не дав навіть за батька. Казав йому забути минуле, щоб воно не шматувало душу, але цим лише відштовхнув його від себе. Він не забуде, не зможе так як я. Пробач, Джованно. Пробач...»    
                              °°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°° 
Сонце ласкаво доторкалося до шкіри промінчиками, пестило її. Усмішка сама собою з'являлася на обличчі, і як би Соня не намагалася її контролювати– не виходило. Серце шалено калатало, ніби хотіло вирватися з грудей і кудись втекти. І чому вона так себе почуває? Якби ж зрозуміти. Це через те, що зараз вона зустрінеться з Франкліном? Напевно. Можливо... Ну от знову. Тільки згадала про нього, і в животі табуном злетіли метелики. І де вони тільки там взялися? Загадка природи. Торкнулася до пелюстків троянди. Такі ніжні, а захочеш зламати квітку– наткнешся на гострі колючки. Чи може вона бути такою ж? Ніжною, красивою і незламною. Її світ не готував її до такого, але тут іншого виходу немає. Хм, прийдеться стати трояндою. Заради нього вона готова.  
–Вітаю. Пробачте, я запізнився. Довго чекали?– ззаду почувся ніжний голос Франкліна.  
–Вітаю. Ні, я теж тільки що прийшла. Не хвилюйтеся.  
–Як у вас справи? Все добре? Ми так і не змогли нормально поговорити після вашої прогулянки лісом. 
–Правда,– чомусь русявій стало так соромно за свою пропажу. –Ми давно не спілкувалися. У мене все гаразд, а у вас? 
–Теж не погано.  
–До речі, дякую за подарунок. Ви, напевно, багато сил витратили, щоб вполювати стільки. Мені дуже приємно,– почервоніла дівчина. 
–Мені добре коли вам добре,– усміхнувся кронпринц. 
–Чим я можу віддячити? Думаю хустинки замало для такого. 
–Її вистачить, хоча... Якщо ви так сильно хочете мені віддячити, то... можете зробити мені приємно? Думаю, ви вже знаєте, що післязавтра влаштовують бал, як і завжди після полювання. Завтра я пришлю вам подарунок, і... Для мене найприємніше буде побачити вас на балу в ньому. Можете його одягнути? 
–Авжеж, обіцяю,– розмова затягнулася до вечора. І про що вони тільки не говорили! Найбільше часу розмовляли про улюблені книги. Білявчик порекомендував деякі, а Соня розповіла про ті, які встигла тут прочитати. Далі розповідали один одному історії з дитинства. Потім плавно перейшли до обговорення улюблених квітів і дерев. Коли ж стемніло, розпрощалися, і сіроока, сповнена радості, повернулася в свої покої.  
Спала вона на диво крепко і спокійно, так, як ніколи ще тут не спала. Весь наступний день дівчина провела порпаючись у книгах, в намаганні знайти щось про бал. Ну ніяк їй не хотілося зганьбитися перед іншими аристократами. З дитячих літ Соня знала, що бал влаштовує король (імператор), всі приходять гарно одягненими і танцюють, а ще влаштовують бенкет. На жаль, на цьому всі її знання про бал закінчувалися. Погортавши сторінки деяких книг, дівчина дізналася, що бал це не просто розвага, це скоріше можливість показати себе у всій красі і наскільки великі твої статки. Ще це прекрасна можливість поспілкуватися з імператором і заслужити його довіру, тому багато людей хочуть потрапити туди. Витративши більшу частину дня на вивчення правил, русява пішла вечеряти.  
Річард як і завжди сидів за столом, легенько постукуючи пальцями по ньому і закинувши ногу на ногу. Як тільки дівчина сіла, почали подавати страви.  
–Завтра бал,– мовив Річард. 
–Я знаю. 
–Ти моя дружина, не зганьби мене.  
–Хм, не хвилюйся, такого не буде,– запевнила сіроока. «Минулий Річард нарешті повернувся. Навіть не знаю, радіти мені чи плакати. Він завжди холодний, але декілька днів назад був зовсім іншим. Правду кажучи, мене це лякає».  
–Мені мало твоїх слів. Та й довіряти твоїй удачі я не збираюся. Повтори правила поведінки і одягнися гарно. Хоча ні. Я пришлю тобі сукню. Одягнеш її.  
–Добре...– простогнала дівчина. 
–Обіцяй! 
–Обіцяю. 
Далі вечерю доїдали мовчки.  
                            °°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°° 
«Вже сьогодні вечері відбудеться бал. Хм, цікаво, як все буде. А ще цікаво яке плаття пришле вовчара. І що за подарунок підготував Франклін? Аби ж дочекатися»– думала Соня, лежачи в ванні і бавлячись пінкою. У двері постукали: 
–Принцесо, принц Річард прислав вам сукню,– почувся голос Кіри. 
–Я зараз вийду! Зачекай трішки!– дівчина вискочила з ванни, мов ошпарена, витерлась і швидко одяглася. –Заходь! 
Кіра тихенько зайшла. В руках в неї було акуратно складене плаття. Доторкнувшись до тканини, русява відчула її ніжність і легкість. Кіра розправила сукню, і сіроока застигла від подиву.