Розділ 13.5 (Полювання)

 Дівчина зробила крок вперед, потім ще один, а далі побігла щодуху до вовчого лігва  і зупинилася лише за декілька метрів від нього. Річард слідував за нею.  
І хоча був день, у лісі було досить темно, так що, заглянувши одним оком до вовченят, русява нічого не побачила. Коли Соня трохи звикла до темряви, то змогла розгледіти у норі дві пари очей, направлених на неї.  
–Їх двоє?– перепитала для впевненості. 
–Мало б бути троє. 
–Але я бачу лише двох. Може з третім щось сталося?  
–Напевно. Хоча, яка уже різниця. Вони ще дуже малі, і всеодно всі загинуть, краще буде, якщо вони не будуть мучитися і голодувати,– мовив чорнявий, витягуючи ножа, якого завжди носив з собою.  
–Не чіпай їх!– сіроока сама не зрозуміла, як прикрила вхід до нори собою. –Вони ще такі маленькі, в них ще навіть ікла не в крові. Хіба вони заслужили таке? 
–А хіба вони заслужили голодувати? Вони не зможуть вижити самі. Без батьків не зможуть... Що ти думаєш робити?– запитав чорнявий. 
–Я... Я... Заберу їх в палац! 
–Ти збожеволіла! Ти не можеш забрати їх туди. Імператор не дозволить. Як ти їх взагалі маєш виховувати? Це вовки! 
–Але ж ти можеш вирішити це питання. Імператор тебе послухає і дозволить залишити їх. Будь ласка, допоможи їм,– єдиним правильним рішенням було попросити його, русява була переконана. 
–Чому це ти думаєш, що Його Величність мене послухає?– щиро здивувався Річард. 
–Тобто? Все ж таки, ти його син. 
–Пф, і що? 
Запанувала мовчанка. Дівчина спробувала виманити вовченят з нірки, але вони лише зацікавлено спостерігали за нею. Через деякий час їм набридло просто сидіти, і вони почали потихеньку виходити. Діти. Що сказати? Зовсім не думають, що може статися.  
–Вибач... За те, що почала сперечатися з тобою через подяку батькам,– промовила Соня. «Щось я багато вибачаюся сьогодні перед ним. Було б добре, якби і він попросив вибачення за все».  
–Ти вже знаєш? 
–Що знаю? 
–Про мою матір. Знаєш її історію?– перепитав хлопець. 
–Угу. 
–Вирішила розкрити всі мої секрети? Хм. Люди багато історій перековерзують. Що ти чула? 
–Я чула історію про те, як імператор познайомився з твоєю матір’ю, і те, як вона потрапила в палац. 
–А що далі? Що ще ти чула?– чорнявий присів біля нірки і уважно подивився на дівчину. 
–Що на вас, коли ви їхали в маєток за містом, напали лісові розбійники, і... Вони вбили Джованну, але добре, що хоч ти залишився живим.  
–Лісові розбійники? Залишився живим? Чи знаєш ти, яку ціну я заплатив, аби вижити? Звичайно не знаєш,– ніби сам собі відповів Річард. –Коли ми відправилися в маєток, мені було шість років. Вже пройшло вісімнадцять літ з того дня, а я все ж пам'ятаю це, немов події відбувалися вчора. Дуже добре пам'ятаю, як мама просила батька змінити його рішення щодо поїздки. А коли він відмовив, то майже на колінах просила його залишити мене в палаці. Вкотре згадуючи це, розумію– вона знала, що так буде. Батько, вислухавши її прохання, напевно, подумав, що мама не в собі, і вирішив її не слухати. Сам він планував приїхати в маєток десь через тиждень, після того, як вирішить всі справи. Їдячи в кареті до маєтку, я слідкував за кожним маминим рухом. Її чорне довге волосся було заплетене в тугу косу, під очима виднілися мішки, так ніби вона декілька ночей не спала, а очі були почервонілі, що й підтверджувало те, що вона плакала. Як тільки ми виїхали з палацу, і всю дорогу, яку ми проїхали спокійно, вона тримала в руках кулон, подарований їй імператором. Я добре знав, що перед поїздкою вони посварилися, і він навіть не вийшов з нами попрощатися, списуючи це на те, що всеодно скоро приїде. Доїжджаючи до лісу, я відчув теплі міцні мамині обійми. Вона прошептала мені: «Знай, я тебе дуже-дуже сильно люблю». Потім ще деякий час ми їхали спокійно. В самій гущі лісу карета різко зупинилася. З нами  їхала служниця, вона вийшла подивитися, що сталося. Побачивши, що дівчина не повертається, мама вирішила сама вийти і подивитися. А далі все пішло занадто стрімко. Ми вибігли з карети і побігли в ліс, думали, що зможемо тудою втекти або ж хоча б заховатися на деякий час, доки прийде підмога. Дарма сподівалися. Люди, які заховалися між деревами і кущами, знаючи, що мають завершити свою справу, і побачивши, що ми тікаємо, побігли за нами. Ми намагалися бігти швидко, безшумно, ховаючись за деревами. Але людей було багатенько. Між стовбурами дерев я побачив натягнутий лук, направлений в мою сторону. Рука відпускає тятиву, стріла летить на мене. Я бачив, як зблискує її вістря, чув, як загрозливо вона свистить у повітрі, летячи до мене. Знаючи наслідки, я просто закрив очі і чекав. Це тривало кілька секунд, а я нарахував декілька годин,– хлопець криво посміхнувся. –Щось привалило мене. Я відкрив очі, і побачив маму. Вона закрила мене собою, сказала, щоб сидів тихо і не привертав увагу. І я послухав. Мовчав, як риба. Навіть вдихнути боявся, щоб не помітили. Через деякий час голоси стихли, люди зникли, не знайшовши нас, і я вирішив, що все скінчилося. Тепер все буде добре, хіба ні? Тепер ми можемо врятуватися!– чорнявий замовк, ніби переживаючи це знову і знову. Сіроока легенько доторкнулася до його руки і вивила його з роздумів. –У будь-якому випадку, тоді я був наївним малим хлопчиськом, який і уявлення не мав, яке справжнє життя.  Я взяв маму за руку і сказав, що все закінчилося. Тепер потрібно лише вибратися звідси. Вона ніжно посміхнулася. Я пам'ятаю її слова: «Стережись Ізабелли. Це був її наказ. Ніколи не підпускай до себе незнайомих людей. Піклуйся про себе, тому що якщо ти не попіклуєшся– ніхто цього не зробить. Будь обережним. Знай, що я тебе дуже сильно люблю, і передай батькові такі ж слова. Скажи йому, що я не виню його у цій ситуації. Візьми цей кулон і бережи його... Тримайся подалі від трону, тому що битва за нього не приведе нікого до перемоги, а лише до страждань. А тепер іди. Спробуй вийти до дороги. Зараз її люди будуть обшукувати ліс, будь обережним. Якщо зустрінеш когось проїжджого, попроси вивести тебе. Іди і не обертайся. Швидше!» Я не хотів слухати і залишати її одну у лісі, та вона вміла переконувати. «Все буде добре»– її останні слова, які я почув. А потім... А потім блукав лісом. Довгенько блукав. Години чотири, доки не вийшов на дорогу. Диво, що мене не знайшли люди Ізабелли. Далі, приблизно через дві години зустрів проїжджу карету з якоюсь сім'єю. Сказав, що загубився, вирішив не розповідати, хто я насправді. І хоча одягнутий був, як принц, в лісі одяг забруднився і порвався, так що побачити в мені сина імператора було неможливо. Попросив, щоб вивезли звідси. Люди були хороші, вивезли з лісу, привезли до себе, нагодували, запитали, де мій дім. Сказав, що не пам'ятаю. Повертатися в те зміїне кубло під назвою «палац», я не збирався. Хотів обдумати все. Якщо повернуся, то Ізабелла не стерпить, буде шукати нові способи позбутися мене, краще залишитися тут. А ця сім'я справді була чудова, дозволила жити з ними. В них був син, приблизно мого віку. Ми стали друзями, майже братами. Після того випадку вирішив, що мушу знати ліс, як своїх п'ять пальців, на всякий випадок. Отак прожив рік поза палацом, та й повертатися не збирався. Та випадково, вийшовши в місто, наткнувся на одного чоловіка, що служив в палаці. Він впізнав мене, сповістив імператору, і я мусив повернутися «додому». Бачила б ти лице Ізабелли, коли вона дізналася, що я живий. Думала, що справа в капелюсі і не потрібно хвилюватися, а виявилося навпаки. Його Величність розпитував мене, що ж сталося насправді, а я мовчав. Ні, не тому що не хотів, щоб він винив себе, а щоб мучився від невідомості разом з Ізабеллою, яка уже встигла посісти місце імператриці. Хіба не цікаво контролювати її. У будь-який момент я міг розповісти про її брудні ігри, і вона знала це, тому намагалася не створювати конфліктів. А потім через вісім років, коли мені було п'ятнадцять, я побачив того чоловіка, що гнався за нами в лісі. Він служив Ізабеллі. В той момент мені ніби дах знесло. Я побіг до імператора і розповів йому все: і про страждання матері, і про її слова, і про те, що ціллю була не вона, а я. Розповів, про того чоловіка, який хотів вбити нас, і про те, що тільки що бачив його разом з новою імператрицею. Я подумав, що тепер Ізабелла може забути про свій титул, але те, що я почув від імператора, вбило мою впевненість і знищило залишки любові до нього. «Нехай минуле залишається в минулому, думай про сьогодення. Навіщо згадувати те, що було колись»– через цю фразу я втратив батька. Тепер для мене він лише імператор. Я не зміг, не можу і не зможу пробачити йому те, що він не  захистив нас, що так легко викинув з голови спогади, що навіть мої слова не переконали його викинути цю зміюку з палацу. Але є все ж таки річ, за яку я йому вдячний. Це право боротися за трон. Не дивлячись на застороги мами, я маю здобути владу, щоб захистити людей, які мені дорогі, і які мені довіряють. Ось так.  Я входжу до складу імператорської родини, але сім’ї в мене не має. Тепер ти знаєш про мене більше, ніж будь-хто.  
Запанувала тиша. Мозок ретельно намагався переварити почуту інформацію, а уява малювала маленького чорноволосого шестирічного хлопчика, який сам блукає величезним небезпечним лісом.  
А ось, цей же хлопчик вже рік живе з чужими людьми в місті, які прийняли його, як свого. В свої сім років, коли в інших в голові ще якісь бешкети і дурники, чорнявий навчився зважувати всі «за» і «проти», щоб змогти вберегтися від імператриці.  
А тут хлопчик вже в палаці. Імператор з усіх сил намагається випитати в нього, що ж сталося насправді, але той лише вперто мовчить.  
Пройшло вісім років. Хлопчик перетворився в гарного хлопчину. Кошмари про той день його вже не тривожать. Він гуляє садом і раптом натикається на імператрицю, яка спокійно розмовляє з якимось чоловіком. Знайома фігура. Придивившись краще, чорнявий впізнає винуватця всіх його страждань. Всі ті події знов проносяться перед його очима. Знаходиться лише один вихід– розповісти все батькові. Він точно допоможе! В бурштинових очах зароджується надія на нове краще і спокійніше життя. Хлопчина вривається в покої батька, розповідає йому все, до останньої дрібнички. Тато точно заспокоїть його і вижене винуватців цього нещастя. Надія розбивається на очах, мов крихка порцелянова ваза, і кожен її кусочок боляче ранить душу. Минуле в минулому. Ось і все.  
Картинки одна за одною проносилися перед очима русявої. Створювалося відчуття, ніби дивиться фільм. Виникло величезне бажання сісти ближче і міцно обійняти Річарда. Захотілося заспокоїти його, зменшити його біль, розділити його тягар. Неслухняна рука вкотре за сьогодні потягнулася до нього. Декілька сантиметрів розділяють її руку від його. Раптом в правиці спалахує гострий біль. 
–Ауч! Боляче!– Соня схопилася за кінцівку. Разом з Річардом вони почали шукати причину болі, і яким ж було їхнє здивування, коли біля нори вони наткнулися на дві зацікавлених вовчих мордочки, що визирали і спостерігали за ними. 
–Вони... Мене вкусили?– запитала сіроока, і, оглянувши руку, побачила сліди від маленьких зубів. 
–А вони хоч і малі, але можуть бути корисними,– задумано промовив чорнявий. –Добре, я владнаю все. Можеш забирати їх з собою. 
–Тобто корисними? Що корисного в тому, що вони мене вкусили? 
–Я знаю, що кажу,– Річард посміхнувся, піднявся і покрокував до галявини.  
–Ей, зачекай мене! Так що означає, що вони можуть бути корисними!?– дівчина взяла на руки двох вовченят і побігла за хлопцем.