Розділ 13.3 (Полювання)

Навкруги було стільки людей і шуму, що здавалося ніби потрапила в вулик. Аристократи стояли і розмовляли один з одним. Напевно обговорювали хто скільки вполював. Слуги бігали мов ошпарені, обслуговуючи їх, а Соня стояла і дивилася на всіх збоку, не розуміючи, що їй робити. Вона чужа тут. Скільки потрібно буде часу, щоб звикнути до цього дурдому? Місяць? Півроку? Рік? Чи звикне вона взагалі? От і зараз дівчина стояла і згадувала найпрекрасніші моменти свого життя. І навіть та дурнувата робота, яка затримувала допізна здавалася найкращою роботою в її світі. Тепер русява знає, як це, бути ромашкою серед клумби з трояндами. Її можуть затоптати, зірвати або ж зламати, бо в неї не має такого захисту, як у троянд. Та вкінці-кінців, навіть якщо зможе вижити тут, вона всеодно втратить себе серед інших.  
–Ей, чого застигла?– Генріх з’явився нізвідки і розігнав туман роздумів. 
–А? Це ти? Я вже злякалася. Чого підкрадаєшся, мов хижак?– якось ображено запитала русява, легенько штурхнувши хлопця.  
–І зовсім я не підкрадаюся! Просто помітив, що ти літаєш десь високо-високо, серед золотаво-блакитних хмаринок і виглядаєш собі супутників птахів, щоб полетіти далеко звідси в теплі краї. От і вирішив тебе спустити на землю,– з посмішкою мовив шостий принц, показуючи рукою на небо. 
–Ну, дякую тобі за те, що спустив мене, бо боюсь, що сама упала б з такої висоти.  
–Хах, немає за що. Звертайся! Ну і як тобі полювання? Цікаво? 
–Так, сидіти весь день в палатці було досить захоплююче,– по-діловому закивала головою сіроока, чим і розсмішила Генріха. –Якщо чесно, то я багато дізналася про людей в палаці. Вперше побачила імператрицю і познайомилася з деякими аристократами. До речі, Ізабелла завжди така бойова жінка? 
–Так. Я, взагалі-то, не дуже спілкуюся з нею. Впевнений, ти знаєш, що я не її син, а так, як я найменший і лише шостий принц, то весь тягар спілкування з нею лягає на старших. Найбільше на Франкліна і Річарда. Ти ж бачила, як вони «люблять і піклуються» один про одного?  
–Так, бачила...  
–От якось так. Вона завжди намагалася перетягнути Джона на свій бік і відвернути його від мене, та як бачиш, ми досі найкращі друзі.  
–Це добре. Такою й повинна бути дружба, – Соня усміхнулася сама до себе. Спілкування з Генріхом приносило задоволення і полегшення. Добре знати, що є людина, яка тебе вислухає і зрозуміє. –Дякую. 
–За що?– здивувався хлопець. 
–За підтримку. Ти завжди вислуховуєш мене і намагаєшся допомогти всім, чим можеш. 
–Хах, такою й повинна бути дружба,– повторив слова дівчини Генріх. –Так, побіг вже я, напевно. Імператор повернувся, зараз будемо дякувати батькам. Бувай. 
–Подяка батькам? Це традиція? 
–Угу. Кожен чоловік до обіду має подякувати матері і батькові за все, що вони для нього зробили. Тому я пішов,– прокричав хлопець, відбігаючи все далі і далі. Русява залишилася сама. Після розмови камінь сумління впав з плечей і стало набагато легше. Вона вирішила полазити трішки по галявині і краще роздивитися людей. Зараз всі линули дякувати батькам, а чиїх батьків не було тут, ті просто з усмішкою спостерігали за тим, що відбувається. Та й не дивно, що сіроока й собі усміхнулася. Ця сцена викликала лише позитивні емоції, які гріли серце. Чи залишилася хоча б одна людина, яка зараз не зворушена цим всім? Навряд чи. Отак помалу проходячи далі, сіроока помітила Річарда. Здавалося, ніби все, що відбувається навколо, його зовсім не стосується. Він знову сидів під тим деревом, що і перед полюванням, окремо від інших. Закинувши ногу на ногу і підставивши руки під голову, він спокійненько спав. Дівчині стало цікаво побачити його сплячим, і вона тихо-тихенько почала підходити до дерева. Залишилося приблизно декілька метрів, як раптом під ногами тріснула якась гілочка. Чорнявий одразу скочив на ноги. Дихання його було неспокійним, таким, ніби він тільки що пробіг величезну відстань. Сам він напружилася і був готовий вже відбивати будь-яку атаку, та помітивши, що ніякої загрози немає, розслабився і зайняв свою попередню позицію. 
–Ти не спав?– запитала дівчина, присідаючи біля третього принца. 
–Спав.  
«Хіба спляча людина може так швидко зреагувати?»– подумала русява.  В голові раптово, мов вистріл, промайнуло слово «перевертень», але сіроока відігнала його далеко, як набридливу муху.  
–Що ти пообіцяв Кароліні?  
–Що? Якій Кароліні?  
–А в тебе їх багато? Годі прикидатися, що не знаєш! Ти пообіцяв їй титул принцеси.  
Погляд Річарда впав на Соню, і вона побачила в ньому нотки хвилювання. Лише за декілька секунд дівчина зрозуміла, що цей вовчара дивиться на неї, як на божевільну. Рука ніжно доторкнулася до її лоба, і з  його уст злетіло запитання: 
–Жару, здається, немає. Так чому мариш? Ти не захворіла? 
–Що ти таке говориш? Звичайно ні. Не те, щоб я хвилювалася про це, та я бачила цю Кароліну, і вона мені сказала, що ти їй багато чого наобіцяв. 
–Справді? Нічого я не обіцяв. На цьому полюванні я її вперше побачив, і сподіваюся, що востаннє...– запанувала тиша.  
«Отже, все ж таки збрехала»– промайнула думка в голові і дівчина, сама того не помічаючи, усміхнулася.  
–А чому ти тут сам сидиш? Чому не йдеш дякувати батькам?– піднесено запитала сіроока і одним оком помітила, як чорнявий скривився.  
–Хах, у імператора крім мене є ще п'ять синів. Йому вистачає цих подяк на п'ять років вперед. Тому він не багато втрачає. 
–А як же мати?– після такого простого запитання русявої, Річард зблід. Його зіниці розширилися, в очах загорілися маленькі вогники і погляд упав на Соню. –Матері теж потрібно дякувати, не забувай це. 
–Ти закінчила!?– викрикнув третій принц. –Годі мене повчати! Краще іди займися своїми справами! 
–Принцесо! Принцесо, нарешті я вас знайшла!– десь зовсім близько почувся голос Кіри, і Соні прийшлося відійти від дерева. –Принцесо, будь ласка, не відходьте далеко від мене. А ж ледь ласти не склеїла, шукаючи вас серед всіх цих людей. 
–Вибач. Я не хотіла, щоб так вийшло... Все ж добре, я була з Річардом. До речі, ти не знаєш, чому це він раптом так розізлився? Ми говорили про подяку батькам, і він чомусь сильно розсердився. Чому? 
–Подяку батькам? Не дивно, що він розсердився. Думаю, імператорові не дуже потрібна його подяка.  
–Але чому? Навіть якщо й так, це не привід залишатися осторонь від всього. А як же... А як же подяка матері?– тихенько запитала русява, і отримала у відповідь лише здивований погляд Кіри.  
–То ви не знаєте? Ох, добре, тоді я розкажу вам. Я почула це від якоїсь жіночки. Років їй було приблизно п'ятдесят-шістдесят, і вона, здається, колись працювала у палаці. Думаю, те, що вона сказала– цілковита правда,– Кіра зробила паузу, а потім почала розповідати: – Колись давно, коли наш імператор тільки почав правити, він часто любив ходити на полювання. Після всіх зборів і нарад, як тільки випаде вільна хвилинка він, прихопивши всіх довірених людей, мчав у ліс, ніби відчував, що там зміниться його життя. Отак було й того разу. Погода тоді була прекрасною, і Його Величність не міг проґавити такий шанс і залишитися в палаці, тому він вирушив на полювання. Півдня провівши в сідлі в лісі, ганяючись за здобиччю, він дуже втомився і вже збирався повертатися назад, та вирішив спершу проїхатися до струмка, щоб напоїти коня. Доїжджаючи до води, імператор побачив дівчину. Вона сиділа спиною до нього, рвала квіти і плела віночок. Почувши ходу коня, незнайомка скочила на ноги і зібралася тікати, та Його Величності вдалося переконати її не боятися. Так вони познайомилися. Дівчина була дуже красива. Її довге волосся чорного кольору ще більше виділяло й без того світлу шкіру, а очі були схожі на дорогоцінні камінчики бурштинового кольору. Запитавши, як її звати, він отримав відповідь, яка його сильно здивувала. Джованна– звичайне, здається, ім'я, та простий народ не може так називати дітей. Джованна. Лише аристократи можуть давати своїм дітям такі імена, а одягнута дівчина була зовсім не як дворянка. Цей факт і її зовнішність сильно зацікавили імператора, і він вирішив забрати її з собою в палац. Переконувати чорноброву довго не прийшлось, повертатися їй не було куди, а у палаці вона мала хоча б дах над головою і, можливо, змогла б трішки заробити, навіть якби прийшлося працювати день і ніч. Та яким сильним було її здивування, коли в палаці її почали обслуговувати немов якусь високошановану гостю. Імператор почав присилати багато суконь і прикрас для неї, а вона не знала, як йому віддячити. Зустрівшись з Його Величністю у саду, Джованна вирішила розповісти про своє минуле. Вона була дочкою графа, який служив попередньому імператорові. Та потім довіра імператора до графа зникла, і її батько почав грати в азартні ігри. Він програв будинок біля моря, далі ділянки, колись йому подаровані за відвагу, а потім і маєток, в якому вони жили. Матір не витримала і, купивши на останні гроші маленьку хатинку, забрала дівчинку туди. Так в неї з багатства залишилося лише ім'я. Нашого імператора сильно зачепила ця історія, і він вирішив подарувати їй титул графині. Вони часто зустрічалися в саду і разом гуляли до вечора. Розмовляли, жартували і сміялися. Кожного дня. До самого вечора. Імператор забув про полювання. В ліс його більше не тягло. Натомість він шукав кожну вільну хвилину, щоб зустрітися з Джованною, а вона покидала всі справи і бігла в сад до нього. Кохання легко закрутило голову обом, і вони призналися один одному. Його Високість зовсім забув про двох своїх дружин, з якими був одружений через вигоду для імперії, і цього разу одружився по коханню. Через дев’ять місяців Джованна подарувала Його Величності сина. Думаю, ви знаєте, хто це. Він став третьою його дитиною. Імператор дуже зрадів, і на таких радощах наказав вивести для коханої дружини квітку небаченої краси. Пам'ятаєте квітку фенікса? Ось це і є вона. Саме леді Джованна так її назвала. Кожного вечора вона брала сина і бігла до квітки в сад, де їх чекав імператор. Там вони гуляли і гралися з синочком. Та щастя тривало недовго...