Розділ 13.2 (Полювання)

Погода справді була просто чудова. Сонце ласкаво ніжило своїм промінням, а легенький вітерець допомагав у таку спеку. Весь хороший настрій кудись випарувався після розмови з Кароліною. Сіроока сиділа під деревом і думала, чому тут так важко жити. Може, це через те, що вона звикла зовсім до іншого світу. А тут нові правила, нові люди, нове життя... Півдня уже пройшло, і на землю почали спускатися сутінки. Стало дуже цікаво, що там вполювати чоловіки, особливо Франклін і Річард. Ще ж непокоїло питання про Кароліну, чи справді третій принц пообіцяв їй статус принцеси, чи це лише її видумки. У будь-якому випадку це Соні не стосується. Напевно... Через годину сіли вечеряти. Більше ніхто не чіпав русяву, і вона була рада, що змогла нормально поїсти. День повністю виморив дівчину, і як тільки голова торкнулася подушки, вона полинула в обійми Морфея.  
  Ранок зустрів русяву чашечкою чаю, яку принесла Кіра. Це був чудовий напій з ароматом малини і смородини, який додав чудового настрою на весь день. Прийнявши ванну і одягнувшись, сіроока вийшла надвір. Деякі графи і лорди вже повернулися. Вони стояли і розмовляли один з одним, гордо піднявши голови, доки слуги тягли шкури убитих вовків до галявини.  Через півгодини повернувся Франклін. Вигляд він мав стомлений, що й не дивно, але почувався цілком задоволеним.  За ним прийшов Фрідріх, потім Джордж, далі Генріх і Джон. Останнім із принців приїхав Річард. Ще не повністю зупинивши коня, він зіскочив з нього і розім'явся. За декілька хвилин принесли і здобич, що він вполював, і тепер Соня повністю була впевнена, що не помилилася і це були леви. Дуже хотілося побачити вираз обличчя Кароліни, але її ніде не було видно. Напевно, просто стало соромно з’являтися. Поринувши у свої думки дівчина не побачила, як до неї підійшов Франклін.  
–Прошу вас, принцесо Софіє, розпорядитися моєю здобиччю, як власним трофеєм. Взамін маю сміливість попросити вишиту вами хустинку з ваших рук.– русява застигла на місці. Ця ж фраза... Це ж означає... Означає, що він віддає їй свою здобич. Руки тремтяче потягнулися до вишитої хустинки. Кронпринц прийняв її з ледь помітною усмішкою, після чого відійшов вбік. Тепер вони квити. Вона віддала йому важкою працею вишиту хустинку взамін на його важко впольовану здобич. Це ж так романтично! Хоча її праця не зрівняється з його цілим днем проведеним у лісі серед хижаків.  
–Прошу вас, принцесо Софіє, розпорядитися моєю здобиччю, як власним трофеєм. Взамін маю сміливість попросити вишиту вами хустинку з ваших рук.– знайомий голос. Ду-у-уже  знайомий. Але бути не може, щоб це був він... Поворот. Річард продовжував стояти з простягнутою рукою. Кутик його губ піднявся в посмішці, коли він побачив збентежене обличчя русявої.  
–Ти!? Навіщо ти це робиш?– не розуміючи його вчинку, запитала сіроока. 
–Кхе... Хустинка.– нагадав третій принц. –Спочатку хустинка, а вже потім запитання і відповіді.  
Соня дістала і простягнула йому трофей. Річард взяв нагороду і вже зібрався йти. 
–Ей, зачекай! Ти мені ще повинен розповісти все і пояснити! 
–Ти справді хочеш знати, чому я це зробив? Добре, тоді слухай. По-перше, ти моя дружина, нехай і нав'язана імператором. Кому, як не тобі я маю дарувати цей подарунок? По-друге, я навіть не знаю, хто може взяти на себе відповідальність за мою здобич. Все ж таки, це леви, їх набагато важче знайти, не кажучи вже про те, що потрібно ще й вполювати. По-третє...– чорнявий загнув третій палець і майже пошепки додав: –По-третє, потрібно ж якоюсь хустинкою взуття витирати. 
Річард самовдоволено посміхнувся, розвернувся і пішов геть. Дівчина залишилася сама. Ще ніколи вона не відчувала такого гніву. Отже, вирішив її важкою працею взуття витирати? Це так схоже на нього! Ну нічого, ще прийде час, і вона покаже цьому вовчарі недоробленому де раки зимують. Так і стояла б русява з відкритим ротом і перекошеним від злості лицем, якби з палатки не вийшла імператриця. Повільно-повільно, мов змія, що збирається напасти, вона підповзла до Річарда. 
–Щось ти забарився сьогодні, останнім повернувся. Невже по дорозі розгубив свою кмітливість і спритність?– прошипіла вона. Чорнявий, здається, зовсім не розгубився і зміг відповісти: 
–Моя люба матінко, кому, як не вам знати, що моя кмітливість і спритність завжди зі мною.– він трішки посміхнувся, і в очах його заграли бісики. –От бачите, зараз я вже одружений чоловік, мені ж потрібно подумати й про мою кохану дружину. Тому я й намагався спіймати якомога більше і отримати її хустинку. 
Соня скривилася і подумки додала: "Ага, отримати, бо вона ж тобі так потрібна. Чим ж ще можна витирати взуття? Ой, відчуваю, що фраза «кохана дружина» тут не менш фальшива, як і «люба матінко». Потік іронії".
–Знову леви?– Ізабелла зневажливо глянула на впольовану здобич. –Навіть для неї не зрадив своїм принципам. 
–Ну... Порівняно з вами,  люба матінко, моя дружина гідна лише лев'ячих шкур.– мовив третій, схрестивши руки на грудях, і Соня задумалася, чи це похвала для неї, чи приниження. Дивлячись на те, кого від ставить вище, лева чи вовка, то це явно було приниженням. Чудово! Хустиночки йому було замало... 
–Годі називати мене «любою матінкою»! Ти мені ніхто!– заверещала імператриця. 
–Ах, матінко, як ви можете таке казати!?– закричав Річард і театрально прикрив рота рукою. –Я ж син вашого чоловіка. Хіба ми чужі один одному? 
Русява побачила, як кронпринц ледь стримав сміх. Потім знову повернулася до чорнявого. Він так і стояв навпроти Ізабелли, дивлячись їй прямо в вічі. Стояв рівно, гордо піднявши голову. На його обличчі з'явився яскравий рум'янець, а в очах блищали маленькі вогники. Одразу було помітно, що ця невидима битва приносить йому величезне задоволення. Імператриця злобно зиркнула на третього принца і пройшла повз нього. Можна було подумати, що це кінець, але раптом вона зупинилася біля кронпринца. 
–Чого це ти чужій дружині такі трофеї присвячуєш? А як же твоя?– з усмішкою запитала вона. 
–Думаєте я не знаю, що ви наполягали на цьому шлюбі, тому що хочете контролювати мене і стежити за кожним моїм кроком. У будь-якому разі, я не зроблю їй боляче, бо ніяких почуттів між нами немає.– відповів Франклін. 
–Матінко, у таборі було так нудно сидіти, що ви вирішили пошукати пригод? Прошу вас, не займайтеся маячнею, краще ідіть і зустріньте імператора.– втрутився Річард. Ізабелла востаннє глянула на нього (так, що з її очей ледве іскри не посипалися), і зникла в гурті інших людей. Весь цей час Соня лише зацікавлено спостерігала за цією сценкою, та вияснилося, що це допомогло їй зрозуміти одну річ: у чорнявого справді гострий язичок, і навіть змії Ізабеллі не зрівнятися з ним. Як-то кажуть: " Язиком без ножа ріже".