Розділ 11

Стало страшно. Дуже страшно... Соня намагалася вирватися з цих жахливих обіймів невідомо кого, та руки цієї людини були набагато сильніші за її. Зібравши всю свою силу, дівчина з розмаху ударила супротивника ліктем у живіт. Той моментально відпустив її, стогнучи і хапаючись за місце удару. Двічі просити русяву тікати не прийшлось. Вона одразу спіймала можливість і скористалася нею. Відбігши трохи далі, Соня почула знайомий голос.  
–Зовсім здуріла!? Мені ж боляче! Дикунка!– повернувши голову, сіроока побачила Річарда. Камінь ніби упав з плечей і дівчина ледве не кинулася обійматися, забувши всі попередні образи. 
–Хух, це ти! Я вже злякалася. 
–А хто ж іще? Звичайно я. Чого кулаками розмахуєш?! Прокинулися захисні інстинкти?! 
–Я розмахую!? Це ти кидаєшся немов на здобич! Міг нормально підійти, а не нападати! Звичайно я буду захищатися і кричати, коли ти так лякаєш!  
–Я лякаю!? Та ти б ще більше кричала, якби я просто підійшов! Ведмедів шукала чи може левів хотіла б приманити? Воно мені потрібно? Я й так потратив на твої пошуки дві години. Будеш винною мені.– сказав третій принц, виводячи свого коня із-за кущів.  
–Тут є ведмеді і леви? Стоп! Тобі що, важко було виділити якихось дві години? За дві години я ще тобі винною маю бути? 
–Ти хоч знаєш, що таке дві моїх години? За цей час я роблю більше справ ніж ти за день. Та й стомився я після наради. 
–Стомився? Ти там поле орав? Чи, може, сидіти й слухати, що кажуть і вирішують інші так важко?– вся напруга, що зібралася за день, лише зараз почала проявлятися. 
–Важче, ніж ти думаєш...– якось дивно і задумано мовив Річард, та враз перемінив тему:  
–Я бачив твого коня. 
–Мого коня? Ти знайшов і спіймав його? 
–Я!? Ще чого!? Мені й тебе вистачило. Я не збираюся ще й його волокти до палацу. 
–Я такий важкий тягар? Ну й добре! Сама дійду!– кинула виклик дівчина. 
Так вони і просувалися: Соня, ледве ідучи і шкандибаючи, та повністю сподіваючись на свої сили, та Річард, їдучи на коні та крадькома і косо подивляючись на неї.  
–Чого кульгаєш?– запитав третій принц. 
–Перечепилася. Тобі та чого хвилюватися?  
Проїхавши ще п'ять хвилин, Річард зупинився, зліз з сідла і, розвернувши русяву до себе, підняв її. 
–Що ти робиш!? Негайно постав мене на землю! 
–Що я роблю? Дорога до палацу довга і нелегка, ти так не дійдеш.– пояснив він, опускаючи дівчину на коня і вилазячи на нього самому. Соня здивувалася зміні його поведінки, та не це зараз зайняло її увагу. Річард узяв вуздечко коня, і вона опинилася затиснутою між його руками і притиснутою до нього. Це було дуже дивне відчуття. Щось солодке і водночас гірке, приємне і напружуюче, ніби доторкаєшся до свого страху і отримуєш невимовне задоволення від того, що переборола його. Ніби перемогла у якомусь двобої, про який ні ти, ні суперник не знає. Дівчина напружилася. Та й Річард сидів не менш вільно.  
–Чому це ти рятуєш мене? Я ж завжди тобі заважаю. Може, ти... Хочеш позбутися мене в лісі?!– сіроока мимоволі сіпнулася і хотіла звільнитися від його «обіймів», та принц лише сильніше їх стиснув, стримуючи її. 
–Заспокойся! Нічого я не хочу! Просто подумай головою! Хто знову буде винним, якщо з тобою щось станеться? Звичайно я. «Вона ж твоя дружина, а ти її чоловік. Попіклуйся про неї»– чорнявий передражнив імператора, і Соня ледве стримала сміх. Вийшло досить схоже. Дівчина вже заспокоїлася, адже причина, яку назвав принц, здалася їй цілком реальною. –А ліс доволі великий і густий, так що сподіватися на те, що тебе знайде хтось інший, не варто було. От я і сам вирушив. 
–Ясно... Та... Як ти мене знайшов? Сам ж сказав, що ліс густий і величезний. Ти ще й сам-самісінький приїхав, не взяв нікого... А якщо б ведмідь або лев?– якось підозріло запитала  Соня, вдивляючись в бурштинові очі, ніби саме там мала з'явитися відповідь на її питання. І вона не прогадала...  
–Тут все просто.– в погляді Річарда заграли  невідомі небезпечні вогники, і навіть тон голосу став іншим, а куточок його губ розплився в посмішці. –Я не боюся! Хіба ти не чула, що я вовк? Так спокійно сидиш біля мене, хоча знаєш, що я можу позбутися тебе прямо зараз... Не боїшся, що вкусю? 
Останні два речення він прошепотів русяві на вухо, і від цього мороз пішов по шкірі. Зараз Річард був якимось іншим, зовсім не таким, яким був декілька хвилин назад. Далеким, небезпечним, і якщо вірити слухам, то саме зараз дівчина була в найбільшій небезпеці– в лісі– місці, яке найбільше любив Річард або ж вовк, який живе у ньому. Звір затих так само тихо, як і прокинувся, і принц не став чекати її відповіді: 
–Тобі не варто про це думати. Я знаю цей ліс, як своїх п'ять пальців– ось моя відповідь. Тому-то я й знайшов тебе раніше за всіх. 
–Зрозуміло...– Соня не знала, як реагувати на це все, та їй справді стало страшно. Вона досі бачила перед собою його погляд, наповнений дивною енергією і якоюсь магією. Той погляд, який гіпнотизував її в перший день їхнього знайомства аж до тепер. І зараз дівчина напевно б втекла, якби не цей гіпноз, і байдуже, що Річард взагалі на неї не дивиться. Деякий час їхали мовчки. Ні він ні вона не хотіли порушувати тишу. Та русяву почала вона напружувати, і терпіти її була не сила. 
–Тут красиво...– сказала Соня аби тільки не мовчати. 
–Так, чарівна природа. Та є місце, яке не зрівняється з цим ніколи. 
–Що це за місце? Де воно знаходиться?– та Річард мовчав і нічого більше не казав. Півшляху вони проїхали мовчки. 
–Скоро імператорське полювання. Залишилося три дні.– засмучено мовив третій принц. 
–Імператорське полювання?– тихо перепитала Соня, намагаючись щось пригадати про це.– Це полювання, на яке ходить імператор з іншими аристократами, щоб знищити вовків, які завжди надокучають людям? 
Річард сіпнувся і зупинив коня.  Русява запитально глянула на нього. 
–По-перше, не щоб знищити, а щоб знизити чисельність організмів у популяції. По-друге, вовки не завжди надокучають людям. Чи ти бачиш у вовках лише диких звірів, які понад усе хочуть скуштувати твоєї крові чи побачити перелякане обличчя людей, коли вони загризли когось із домашньої худоби?– похмуро запитав принц, і дівчина зрозуміла, що зараз отримає за свої слова. 
–Ні! Я так не думаю... Вовки це прекрасні жителі ліса. Красиві могутні тварини, хороші сім'янини.– здається Річард повністю заспокоївся після її відповіді. Решту четвертинку шляху їхали обдумують свої слова. 
«Викрутилась... І то вже добре, а то ще б залишив мене в лісі із-за моїх слів. Й так дивно, що приїхав рятувати. Здається, що він готовий глотку перегризти будь-кому, хто скаже якесь криве слово про вовків. Так сильно захищає їх. Може він і справді перевертень? А що, в лісі орієнтується прекрасно, своїх захищає, ще й ці слухи... Кіра казала колись, що він ніколи не вбивав цих звірів, а замість них  полював на левів. Потрібно буде краще дізнатися про ці імператорські полювання і їх правила. Сьогодні ж розпитаю у неї»– подумала Соня.  
–Буде дощ. 
–Звідки ти знаєш?– дівчина недовірливо глянула на третього принца.– Тут ж не видно неба. Лише гілля. 
–Темніє швидко. Не бачиш, як сіро стало? 
–Можливо вже просто вечоріє.– наполягала русява на своєму. 
–Можливо...– його відповідь була для сіроокої несподіваною. Завжди, відколи вони знайомі, між ними тривали суперечки, і вони були готові вигадати будь-що аби показати свою правоту і необізнаність суперника. Та сьогодні щось змінилося і Річард став якимось іншим. 
–Чому це ти так швидко погодився зі мною? Ти ж думаєш, що я завжди не права і лише заважаю тобі. Що з тобою взагалі сталося!?–чорнявий розгублено глянув на неї, і Соня вперше побачила цю розгубленість в його очах. 
–Нічого... Просто... Це ліс, тут все можливо. Я, як ніхто інший, це знаю.– здається голос і погляд став у нього  впевненішим, та всеодно щось було не так.  
 І він це знав, та намагався приховати. Після п'яти хвилин мовчанки почало щось накрапати, і дівчина зрозуміла, що Річард був правий. Маленькі крапельки  пробиралися через рожево-фіолетові листочки, і з кожною хвилиною їх ставало все більше і більше. Холоднішало.  Тоненькі голочки холодного вітру впивалися в незахищену шкіру, і сіроока, розтираючи руки, намагалася хоч якось зігрітися, та холодний дощ тільки заважав. Отак помаленьку він сильнішав і сильнішав, доки не почало лити ніби з відра. Чорнявий простягнув Соні свій піджак. Дівчина глянула на нього здивовано, і він пояснив: