Розділ 7

ᕦ~•°•~ᕤ

–Напевно, що... Ні. Він не прийде, – мовила Кіра.

–Хух, а я вже розхвилювалася. От дурепа! Значить не все так погано. Принаймні, сьогодні він мене вже не чіпатиме, – Соня усміхнулася сама собі. Тепер вона була спокійною. Та після цього русява вже не могла заснути, тому що їй стало цікаво, куди ж дівся третій принц. –Кіро, а чому Річард не прийде?

–А що таке? Ви ж, здається, не хотіли його бачити.

–Ні, не хотіла, не хочу, і не буду хотіти. Та все ж мене огортає цікавість, і я не можу заснути. Так чому він не прийде?

–Я чула, що принц Річард покинув палац одразу ж після закінчення весілля.

–Тобто покинув? Назавжди? – Соню щось ледь помітно кольнуло збоку. Хоч стосунки в них склалися не дуже, але вона не хотіла, щоб через неї він скитався незрозуміло де.

–Звичайно ні! Напевно, просто вирішив провітрити голову після цього всього. Він часто так робить.

–М-м, ясно. Зачекай! Але ж зараз ніч на дворі!

–Ви робите вигляд, що не знаєте його. Хіба ніч колись зупиняла принца Річарда йти на полювання?

–То він на полюванні? І що ж він там побачить у темряві? – сама себе запитала сіроока. –Зрозуміло, тоді я лягаю спати. У будь-якому випадку мене це не цікавить.

***

Промінці сонця ласкаво доторкнулись до Сониного обличчя, і від цього дівчині стало дуже приємно. Тепленьке ліжечко з покривалом продовжувало гріти розімліле від сну тіло. Вставати не хотілося. Це був один із тих рідкісних ранків, коли настрій просто чудовий і весь день хотілося провести ніжачись у ліжку. Все просто прекрасно! І навіть той факт, що вона вже одружена, не заважав сіроокій радіти новому дню. Піднявшись із ліжка, позіхнувши і потягнувшись, Соня почала причепурюватися. Усмішка не зникала з її лиця. Не дивно, адже їй снився кронпринц Франклін. Щось останнім часом вона забагато про нього думає. Потрібно було б відволіктися.

–Такий прекрасний ранок. Кіро, можеш знайти мені якісь книги, щоб я почитала? Не хочу нудьгувати, – запитала дівчина.

–Я, звичайно, можу це зробити, та боюсь, що сьогодні нудьгувати вам не доведеться.

–Чому?

–Тому що ви повинні віднести сніданок принцу Річарду. Вчора він вполював чотири оленя і зовсім не встиг відпочити.

–Віднести!? Чотири оленя!? Як він взагалі там щось побачив? І чому це саме я маю йому відносити сніданок? Я не наймалася йому в служниці! – не встигала обурюватися Соня.

–Тому що тепер ви його дружина. А принци повинні снідати зі своїми сім’ями, – пояснила Кіра.

–Я маю їсти з ним? Завжди?

–Так.

–Ах, гаразд. І куди я маю віднести сніданок?

–Принц Річард чекає вас у саду.

–У саду? Ми що, завжди там їстимемо? – перепитала сіроока.

–Ні. Просто цього разу Його Високість захотів поснідати на природі. Ви з ним, напевно, дуже зголодніли, адже вчора навіть крихти в рота не взяли. Поспішіть! – сказала Кіра, всунувши корзинку з їжею русявій у руки. Соні нічого не залишалося, як піти в сад.

З'ясувалося, що той садочок, який вона бачила, коли знайомилася з принцами – лише малесенька частиночка всього імператорського САДУ (а він виявився просто величезним!). Пролізши через кущі, дівчина направилася далі. Через двадцять хвилин вона вже оббігала півсаду, та так і не знайшла "свого чоловіка".

–І куди він подівся? Та ще й ця дурнувата корзина! Вона важить кілограмів з десять. Таке відчуття, ніби вони засунули в неї всю кухню. Кіра казала правду. Сьогодні нудно мені точно не буде... – сіроока продовжила свої пошуки в іншій частині саду. Там знаходилася гора. Невеличка, полога зверху, але з крутим підйомом. Біля неї тік струмок, весело виспівуючи щось по-своєму.

Соня обдивилася гору. Лише зараз вона побачила, як на самій вершині хтось лежав. Краще придивившись, вона впізнала третього принца. Річард лежав на спині, підклавши руки під голову і закинувши ногу на ногу. Його чорне волосся розвівав вітер і від цього воно смішно стирчало в різні боки. Риси обличчя були розслаблені, а очі закриті. Одягнутий він був у вузькі чорні штани і білосніжну сорочку з широким коміром.

Попри свою ненависть, чи, правильніше сказати, страх до цієї людини, дівчина не могла не милуватися його фігурою. Соня спробувала підійти ближче, але наступила на гілочку. Почувши тріск, Річард різко розплющив очі, і його погляд упав на сірооку. Русява завмерла на місці. Його очі... Саме таким поглядом вовки слідкують за своєю майбутньою жертвою. Не варто було йти сюди самій. Страх скував все тіло. Річард це прекрасно бачив і відчував. На його обличчі засяяла самовдоволена посмішка.

–О, моя кохана дружинонька принесла мені сніданок. Це просто чудово, а то я вже сильно зголоднів, – мовив чорнявий, спочатку облизавши, а потім закусивши губу. –Чого ж ти стала як укопана, підіймайся сюди, до мене. Чи ти боїшся?

Соня прекрасно чула нотки насмішок у його голосі і бачила в його бурштинових очах питання: «Ну що, вистачить сміливості вилізти на цю гору і принести мені їжу?» Він точно знущається! Думає, що вона не вилізе!? Помиляється! Сіроока відчула, ніби всередині неї хтось увімкнув чайничок, і він повільно почав закипати. Вона вилізе, нехай не сумнівається!

Дівчина почала підніматися на гору. Виявилося, що це зовсім нелегко. Навіть навпаки, дуже-дуже важко. Довга сукня заважала, а вхопитися не було за що, і русява раз за разом злітала вниз, не долавши навіть середини. Річард, повернувшись на бік, продовжував лежати на вершині і з цікавістю роздивлятися спроби дружини вилізти до нього.

«Як він взагалі туди заліз? Може тут є якась драбина? Хоча я вже обдивилася всю гору. Ні! Я доведу йому, що ніяк не гірша за нього! Він не посміє більше дивитися на мене так, ніби я найгірша людина в цілому світі!» – думала Соня. Вона долізе! Вже майже половина. Більше половини. Ще зовсім трішки. Декілька сантиметрів. І... Вона вхопилася за край. Нарешті! Залишилося лише підтягнутися і буде на вершині. Стало б набагато легше, якби вона лізла, не тягнувши за собою корзину. Річард присів біля виступу, за який вхопилася Соня.