Розділ 6

ᕦ~•°•~ᕤ

У Соні з'явилося таке відчуття, ніби щойно на неї вилили відро води. У цей же час її живіт обвила якась невидима змія, стискаючи його все більше і більше, і дівчина з жахом усвідомила, що не може вдихнути. Усе навкруги: стіни, стеля, шафи –  стали такими бридкими і огидними, ніби були побудовані з жуків, жаб, змій і пацюків.

Сіроока поставила собі чергове питання: «Де я знаходжуся? Що це за місце таке? Чому тут так легко можна гратися з людськими долями? Захотіли – знищили. Не захотіли – покинули напризволяще. Їм байдуже... Скільки часу я маю тут знаходиться? Коли вже закінчиться цей цирк? Де відповіді на мої питання? Мені так важко й боляче. Не за себе, а за ту дівчину. Вона ще така молода. Який біль вона відчуває зараз... Зі мною теж будуть так гратися? Хто? Як довго? Одні питання...»

–Міледі, вам погано? Пробачте, я не мала це так різко казати.

–Ні... Ні, я в порядку, – сказала русява і сама подумки посміялася з цього. Як може бути все добре, коли вона знаходиться в цьому палаці? Тут не може бути добре. Тут всім погано, але інші змушені це терпіти. Жити і знати, що завтра можеш не прокинутися, тому що комусь не вгодив. Через це дівчині здавалося, що вона йде по тоненькому канатику. Один неправильний крок і вона упаде вниз, туди де пітьма. Тут не можна заспокоюватися, тут завжди потрібно бути на сторожі.

–Вам потрібно відпочити. Ви, напевно, сильно втомилися, – мовила Кіра, і сіроока кивнула головою, погоджуючись. Говорити взагалі не хотілося. Якщо раніше вона почувалася спустошеною, то зараз Соня відчувала себе мухою, прихлопнутою кимось. Тільки тепер вона зрозуміла, що, певно, й не дізнається, хто наказав її отруїти.

–Та дівчина може ж написати свої думки? – запитала русява. –Руки ж цілі в неї?

–Цілі...

«Хух, як добре, що її руки ніхто не чіпав. Значить, ще не все втрачено! Вона може висловлювати свої думки. Головне, щоб з нею все було гаразд, а знайти замовника – то таке. Не найважливіше», – подумала новоспечена міледі.

–Якщо цілі, то нехай напише, хто зробив таке з нею.

–Вона не може... Точніше не вміє. Неписемна.

–Не вміє писати? То нехай навчиться, коли вилікується. Хіба це проблема? Винуватець має бути покараний! – Соня загорілася бажанням знайти справжнього злочинця. –Я провідаю її завтра вранці.

–Як забажаєте.

Опісля дівчина спробувала заснути, та це давалося нелегко. У голові крутилися події сьогоднішнього дня, і з'являлося відчуття каруселі. У скронях бамкало, а очі нещадно пекли.

Цей день приніс величезну кількість мінусів і лише один єдиний плюс. Цей плюс – знайомство з принцами. А саме з кронпринцом Франкліном. Його біляве волосся, блакитні очі... А його усмішка взагалі змушувала забувати про всі неприємності.

«Я вважаю, що ця квітка повинна рости біля вашої тераси. Тому що всі прекрасні речі притягуються один до одного і стають ще гарнішими . Думаю, якщо ви дасте цій квітці хоч соту частинку своєї краси, то люди не зможуть дивитися на неї через її засліплююче сяйво», – у думках промайнули саме ці його слова.

«Він справді дуже добрий. Його спокій ніби передається іншим. Дивовижно! Як у такому жахливому місці змогла вирости така хороша людина? Напевно і йому було важко. Та попри все кронпринц зміг зберегти всі свої позитивні риси, порівняно з деким...  Клятий Річард! Він обов’язково поплатиться за те, що зробив! Та як я зможу скасувати це весілля? Хіба що якщо дівчина підтвердить, що це третій принц таке зробив з нею. Чи змінить це щось? А якщо імператор не повірить, що це зробив його син? Мені треба подумати, як я зможу захиститися від своїх невидимих ворогів. Як можна заховатися?» – міркувала Соня.

–Кіро, як тут можна вижити? Що зробити, щоб захиститися?

 –Тут важко, це правда. Та найкращий спосіб забути цей жах – сховатися під крило імператора. Він не дозволить ображати своїх родичів або довірених людей.

–Хочеш сказати, що якщо я одружуся з принцом, то буду захищеною? Тобто, щоб вижити я маю йти у пащу звіра? – запитала сіроока. –Якась нісенітниця!

–Ви правильно зрозуміли.

Русява полежала ще трохи і сама не помітила, як заснула.

Ранок настав швидко. Соня ситно й смачно поснідала і одразу направилася до тієї незнайомки. Як тільки вона зайшла в кімнату, то завмерла на місці. Поранена дівчина була дуже блідою і схудлою, а в її великих блакитних очах виднілося стільки болю.

–Заспокойся, вже все буде добре. Тебе більше ніхто не посміє зачепити. Я попіклуюсь про це. От побачиш,– мовила сіроока, тримаючи руку незнайомки. –Винуватець має бути покараний! Це зробив принц Річард? Не бійся розказати правду. Це він наказав мене отруїти і таке зробив з тобою?

Дівчина лише помахала головою, мовляв не він.

–Тобто це хтось інший? Якщо це третій принц, то не прикривай його! Він заслужив покарання! – при згадці про цього егоїстичного дурня голос перетворився на крик. –Кіро, як її звати?

–Хлоя.

–Хлоє, благаю, навчися писати. Я знайду тобі хорошого вчителя. Тільки навчися.

–Я знаю одного вчителя, який допоможе. Та ви зрозумійте, що на це піде багато часу, та ще й Хлоя має вилікуватися спочатку, – пояснила Кіра.

–Авжеж. Я розумію.

***

Дні до весілля пролетіти як стріли – аж занадто швидко. За цей тиждень дівчина багато спілкувалася з кронпринцом і принцом Генріхом (все ж таки з останнім вони були однолітками). Соня майже змирилася з думкою про те, що скоро має вийти заміж, як би важко їй не було. Вона мусить вижити, і байдуже яким способом. Якось воно буде. От і зараз, стоячи перед дзеркалом, вона дивилася на дівчину перед собою.

Тендітна шкіра була майже білою від нервувань і напруги. Русяве волосся хвилями спадало на плечі і опускалося до талії. У великих сірих очах, схожих на морські перли, читалося німе питання: «Чому?». Здавалося, що сльози ось-ось потечуть по схудлих щоках.