Розділ 5

ᕦ~•°•~ᕤ

Так, це точно ця дівчина подала Соні отруєну їжу. Без сумнівів це саме вона. Новоспечена міледі її добре запам'ятала. Біле, мов молоко волосся, блакитні очі. Вона досить красива. Але зараз не це важливо! Потрібно її рятувати. Навіть, якщо вона хотіла отруїти Соню, дівчина не збирається залишати її тут.

Поки Соня перевіряла, чи незнайомка жива, Кіра побігла по допомогу. Слуги швидко прибігли і забрали  дівчище в приміщення, тоді коли сіроока так і залишилася стояти, нічого не розуміючи.

У голові запаморочилося після побаченого, але, незважаючи на це, русява була рада, що змогла знайти цю незнайомку і допомогти їй. Тепер вона точно дізнається, хто ж і чому хотів її отруїти. Та водночас думки різали страхи. Страхи за себе і за інших. Це жахливо! Жахливо, коли тобі, погрожуючи чимось чи кимось, наказують когось вбити, а потім мішенню стаєш ти.

Соня з Кірою вирішили повернутися в кімнату. Дорогою назад дівчина нарешті змогла побачити цю квітку Фенікса. Вона була чарівною...

П'ять довгеньких пелюсточків були червоного кольору, але якщо придивитися, то вони переливалися різними барвами. То жовтий, то рожевий, то фіолетовий. Блакитний, помаранчевий, і навіть темно-зелений. Формою квітка була схожа на звичайну лілію, та щось незвичайне притягувало погляд до неї. Можливо, той факт, що це єдина квітка Фенікса в цілому світі, і більше таку ніде не побачиш? Вона була зовсім не такою, яку колись бачила Соня. Зовсім не схожа на ту косицю* з її світу.

Вдосталь налюбувавшись красою квітки, дівчата все ж таки повернулися до кімнати. Русява одразу ж впала на ліжко. Бажання читати, яке було таким сильним з самого ранку, кудись зникло.

–Кіро, а що буде з тією дівчиною? – зараз було життєво необхідно це знати. –Це ж була та сама, що принесла мені отруєну вечерю?

–Так. Їй допоможуть, аби вона розповіла все, але опісля вона має відповісти за свої злодіяння.

–Зрозуміло... Я... Я хочу поговорити з нею. Та лише після того, як їй стане краще.

–Авжеж, – до Кіри раптом підбігла якась служниця і шепнула їй щось на вухо. –Міледі, ви просили батьків приїхати, бо хотіли з ними поговорити. Так от, вони прибули в палац.

–Так швидко!? Це добре. Нарешті я попрошу їх скасувати це кляте весілля. Мої кайдани скоро будуть зняті. Дякую тобі за таку прекрасну новину! – Соня накинулася на подругу з обіймами.

Ледве не задушивши її, дівчина прийнялася готуватися до розмови. Вона знала, що легко не буде, тому що ніколи навіть не бачила цих людей, та втрачати шанс, який ледь здобула, не збиралася. Заздалегідь продумавши, що має сказати, сіроока пішла в кімнату, де знаходилися її «батьки». Ця дорога здавалася найкращою дорогою в цьому палаці! Нарешті вона вилізе з цієї ями, в яку впала. Тепер все буде добре! Вона не вийде заміж за цього самозакоханого і егоїстичного Річарда! Ніколи такого не буде!

На обличчі Соні з'явилася така усмішка, яка з’являється лише тоді, коли здійснюється бажання всього життя. Ця усмішка була неконтрольованою. Як би русява не хотіла бути серйозною, ніяк не виходило. Зрештою, трішки заспокоївшись, вона зайшла в кімнату.

Всередені знаходилося двоє людей, які одразу ж, як тільки дівчина з'явилася, піднялися і кинулися її обіймати. Жіночці на вигляд було років сорок, а чоловіку сорок п'ять – п'ятдесят. Обоє були гарно дорого одягненими і схожими на справжніх аристократів.

–Донечко! Сонечка моя, як ти там? Я чула тебе отруїли. Все добре? – запитала жіночка, хапаючи сірооку за руки. Дівчина зрозуміла, що має поводитися добре.

–Не хвилюйтеся. Все добре.

–Нехай тільки я дізнаюся, хто це зробив! Я його власними руками задушу! Як він посмів доторкнутися до моєї любої донечки?! – прокричав чоловік.

–Зі мною все добре, не хвилюйтеся. Я покликала вас не через це. У мене є дуже важливе питання, яке ми маємо зараз вирішити, – серце забилося в передчутті визволення з цього полону. Ось цей момент!  –Мамо, тату, скасуйте це дурнувате весілля!

Батьки зблідли й завмерли, ніби на них щойно вилили відро холодної води. Здавалося, що зараз перед Сонею стоять не люди, я звичайні статуї. Вони обдумують її прохання чи просто не очікували такого від своєї любої дочки? Або ж, можливо, збентежені відчаєм в її очах? Але вони ж приймуть правильне рішення, так?

–Ти збожеволіла!? – колір батькового обличчя змінився з майже білого на червоний. –Ідіотка! Ти геть головою вдарилася!? Ми скільки всього зробили, щоб ти вийшла заміж за принца, а ти хочеш зруйнувати всю нашу працю!? Дура!

–Софіє, що ти робиш? Навіщо скасовувати весілля? – мати теж зачепило Сонине прохання.

–Тобто навіщо? Я не кохаю його. І взагалі його боюся! – русявій не вірилося в те, що вона чує.

–Не кохаєш!? Ідіотка! Якщо не вийдеш заміж за принца Річарда, то навіть не думай, що зможеш повернутися додому й далі собі спокійно жити! Я попіклуюся, щоб ти все життя жебракувала й не мала за що навіть їжі собі купити! – батько кинувся до Соні, розмахуючи кулаками, але мати вчасно прикрила дівчину собою, за що остання була їй дуже вдячна. Хоч хтось із батьків на її стороні.

–Софіє, подумай про весілля. Це така честь виходити заміж за принца Річарда. А уяви, які привілеї будуть нашій сім’ї! Хіба ж це не чудово!? Ми з батьком станемо ближче до імператора! А кохання – то таке! Можна й без нього! І якщо ти принца боїшся, то нічого страшного. Він тобі нічого не зробить! А якщо й зробить, то знай, що багато людей взагалі на вулиці живуть, а ти у палаці! Не відмовляйся! Подумай про нас! – вмовляла мати.

–Вона не відмовиться! Не посміє! Інакше я її сам вижену надвір! Не буде в мене дочки в такому випадку! Нехай краще тоді з голоду конає! Дурепа! – подав голос батько. Соні здалося, що вона почула, як хтось розбив вазу. О, ні! Це не ваза. Це десь там розбилася її остання надія. Світ втратив всі свої кольори. Сльози самі потекли з очей, і як би дівчина не хотіла їх зупинити, не виходило. Соня зрозуміла, що це кінець... Все скінчено. Вона просто розвернулася і вибігла з кімнати. Все втратило сенс.