Розділ 3

ᕦ~•°•~ᕤ

«Ніякої серйозної шкоди організму не завдано, а рана на руці – подряпина, швидко загоїться. Шраму не залишиться, не хвилюйтеся» – до свідомості долетіли уривки чиєїсь розмови.

Соня розплющила очі, але світло настільки засліпило, що дівчина була змушена прикрити їх рукою.

–Міледі! Ви вже прокинулися? – Кіра одразу опинилася біля господині.

 «О ні! Це все не сон!» – подумала Соня.

–Що сталося? – в пам’яті пронеслася вечеря, крісло, книга, а потім порожнеча, ніби дівчину вимкнули.

–Вас отруїли, – тільки після того, як він це вимовив, Соня помітила якогось чоловіка.

Він був середнього зросту, багато одягнутий. Років чоловіку було приблизно п’ятдесят – п’ятдесят п’ять, і де-не-де в його волоссі вже пробивалася сивина. Дівчина одразу зрозуміла, що це лікар.

–На щастя, вчорашню вечерю ще не викинули. Ми розпізнали отруту і знайшли протиотруту. Яд не встиг подіяти.

–Дякую, що врятували мене.

–Будьте обережнішими. Раджу перевіряти їжу перед тим, як вживати її. А тепер, прошу пробачити мені, та я маю йти, – коротко відповів чоловік і в останню мить додав: –Добре відпочиньте.

–Авжеж! – Соня автоматично кивнула.

–Пробачте! Я була неуважною! Я мала перевірити їжу перед тим, як давати вам! – Кіра впала на коліна перед господинею як тільки зачинилися двері.

–Що... Що ти робиш!? Негайно встань! Ти не винна в тому, що сталося! Та й як ти мала перевіряти їжу? – Соня бачила, як Кіра себе картає, і вирішила відволікти її. –Ти знаєш, хто мене отруїв? Якщо ні, то твоє головне завдання не побиватися через це, а з’ясувати, хто це міг зробити! Так що годі тут сльози пускати! Знайди ту дівчину, що приносила мені вечерю, збери кухарів, і розпитай у них все!

Соня сама не знала, звідки в неї взявся цей наказовий тон в розмові, та зараз вона найменше хотіла думати про це.

–Звичайно! Я знайду того, хто це зробив! Чого б це мені не коштувало! Йому не уникнути покарання! – у Кіриних очах запалав вогонь, і Соня була рада це бачити. Дівчина майже вилетіла з кімнати шукати винних, залишивши господиню одну.

Надворі було ще темно. Нарешті Соня мала час нормально поміркувати.

«Цей палац – це найжахливіше місце, яке я коли-небудь бачила! За один день, що я тут провела, мене хотіли два рази вбити. Спочатку ледве не задушили, потім я ледь ласти не склеїла через отруту. Як взагалі люди тут живуть? Чи, правильніше сказати, виживають?  Це в усіх так, чи тільки у мене? Я ж навіть уявлення не маю, кому могла перейти дорогу. Може, це не я перейшла, а та маркіза, з якою ми помінялися місцями? Хоча, яка різниця? Вони ж думають, що я – це вона... Як же я хочу, щоб це був розіграш, марення, або просто сон. А що, якщо це справді невдалий жарт? У такому випадку, я буду поводитися так, ніби вже давно розкрила їхній план і лише підігрувала».

Соня ще деякий час роздумувала, але потім повіки почали повільно злипатися, і дівчина сама не помітила, як заснула.

Сніданок принесла Кіра. Це був ароматний бульйончик, на цей раз повністю перевірений, з курячим стегенцем. Соня швиденько поїла, і взялася дочитувати вчорашні книги. Пригодницькі, психологічні, соціально-побутові романи манили до себе, але дівчина хотіла розслабитися, і вибрала любовні. Через годину вона вже повністю вболівала за головних героїв.

«Та зізнайся ж їй уже! Скажи, що любиш її! Невже так важко сказати, що вона тобі подобається? Ох... Чому в книгах головний герой настільки досконалий? Молодий, красивий, багатий, та ще й добрий! Чому в житті все не так? От, наприклад, це й ж Річард. Здається, доля дала йому все. Все, окрім доброти. Ух! Як тільки згадаю, як він мене душив, то всередині піднімається справжня буря! Гордий, егоїстичний, самозакоханий дурень! Ось хто він! Я обов’язково ще відплачу йому!» – думала Соня.

Пальці стиснули  сторінки книги, як тільки в пам’яті сплив образ цього гордія. Невже він думає, що зможе постійно її лякати? О ні! Цього не буде! Вона не терпітиме цього!

Раптом у кімнату забігла Кіра.

–Міледі! Імператор дізнався, що вас отруїли! Вони з принцом Річардом йдуть вас провідати!

–Імператор!? З принцом Річардом?! – Соня похапцем почала складати книги, які були розкидані на ліжку біля її ніг. Як тільки дівчина закінчила, відчинилися двері, і в кімнату зайшов імператор, а за ним і третій принц.

Імператорові на вигляд було десь п’ятдесят – шістдесят років. Він був трішки вищого ніж середнього зросту. На ньому була білосніжна сорочка, прикрашена різними золотими орнаментами, і темні штани, а зверху накинута червона мантія зі світлим хутром якогось дикого звіра. Принц же сьогодні був скромно одягнутий. На ньому красувалися чорні штани і проста біла сорочка.

В Сониній пам'яті спливла приказка: «Про вовка промовка». І справді, щойно згадала про Річарда, як він тут як тут.

–Можеш не вставати, – імператор явно очікував, що Соня підніметься одразу, як його велична нога ступить у її кімнату, та дівчині навіть у голову не прийшло це зробити. Напевно, імператор зрозумів це по-своєму, і подумав, що після отруєння їй важко вставати. –Я чув, що тебе отруїли. Я вже сказав своїм людям, щоб знайшли того, хто це зробив. Як почуваєшся?

–Ну... Краще...– Соня не знала, як себе поводити перед імператором, тому вирішила, щоб не бовкнути нічого зайвого, відповідати короткими фразами.

–Це хороша новина. Річарде, тобі потрібно краще піклуватися про свою майбутню дружину, – Його Величність звернувся до принца, та навіть не очікував від нього такої бурхливої реакції. Соня бачила, як в очах принца запалав дивний вогонь, а прекрасні риси обличчя скривилися.

–Майбутню дружину? Та вона сама себе отруїла, щоб відтягнути час до весілля! Учора вона перед мною собі руку порізала з цією ж метою! Ви хоч уявляєте, яка це неповага до мене?! Мені не потрібна така дружина! Я вимагаю негайно скасувати це весілля! – останні фрази Річард прокричав, чим і розсердив імператора.