Розділ 2

ᕦ~•°•~ᕤ

–Ніхто не змусить мене, поранену, післязавтра вийти заміж! – викрикнула Соня. –Мені потрібен хоча б один день. Я знайду спосіб уникнути цього весілля.

–Може залишитися шрам! Ви готові йти на такий ризик?

–Я готова зробити будь-що, аби цей цирк закінчився якомога швидше!

–Навіть так?! – кімнатою пронеслося ехо. Хоча Соня й не вслухалася в слова Кіри, вона одразу зрозуміла, що це не її голос. Дівчата обернулися до дверей і застигли на місці.

Там стояв хлопець. Він був на голову вищим за Соню, струнким і широкоплечим. Його чорняве волосся різко контрастувало зі світлою, ледь не білосніжною шкірою, а бурштинові очі сяяли неприхованою злістю і навіть ненавистю.

–Готова різати руки, щоб уникнути весілля? – в його голосі чулися нотки насмішок, і навіть куточок губ розплився у посмішці.

Хлопець зробив крок, потім ще один. Вмить посмішка з його лиця спала і залишилася лише злість. Соня сама не помітила, як опинилася притиснутою до стіни. Його очі ніби гіпнотизували, і дівчина нічого не могла з цим вдіяти.

Враз його рука почала стискати її шию. Вперше Соня відчула себе рибою, викинутою на берег. Вона відчувала, як повільно з неї виходить повітря, і як кожна секунда тягнеться ніби вічність.

–Якби, ріжучи руки, можна було б скасувати це дурнувате весілля, то я постарався б, щоб у тебе вже їх не було! – після цих слів хлопець нарешті відпустив шию Соні.

Дівчина упала на підлогу. В горлі почало лоскотати і дерти, але Соні ще ніколи повітря не здавалося таким бажаним. Вона п’яніла від кожного вдиху.

Хлопець востаннє глянув на дівчину зневажливим поглядом і швидкими кроками вийшов з кімнати, нічого не сказавши.

–Міледі! Пробачте! Я мала зупинити його! – Кіра кинулася допомагати господині.

–Ні! Ти правильно зробила. Якби ти влізла в цей конфлікт, то тобі б перепало набагато більше, – захрипшим голосом відповіла Соня.

Злість, образа і страх сплелися в один вузол, і дівчина не знала, як його розв'язати.

–Хто це був? Хто він такий? – зараз ці питання крутилися в голові, і Соня не могла ні про що думати, окрім них.

–Ну... Це ваш наречений – третій принц Річард, – Кіра не забарилася з відповіддю.

–Це принц Річард?! Мій наречений?! – чого-чого, а те, що  її буде душити її ж «наречений», Соня ніяк не очікувала.

–Міледі, потрібно перев’язали руку, щоб зупинити кровотечу і не занести ніякої інфекції. Я сходжу по бинт, – Кіра одразу взялася обробляти рану на руці, тоді коли Соня поринула у свої роздуми:

«Я чітко пам’ятаю, як вчора ввечері йшла додому. Потім, я ніби кудись провалилася і опинилася біля річки з тими чудовими дерева. Далі мене притягли в цей палац і сказали, що я повинна одружитися з невідомим мені чоловіком. Ця Кіра робить вигляд, що знає мене вже дуже давно. Як я б не старалася скласти всі частинки пазла до купи – виходить якась маячня! Якби це був розіграш, то вони б зупинили цю виставу тоді, коли я порізала руку. Що якщо я справді потрапила в інший світ? Чи може бути таке, що я і ця донька якогось там маркіза дуже схожі і помінялися місцями? Тепер вони думають, що я – це вона?! Маячня якась! Дурнуваті люди з імператором, імператрицею і своїми принцами! А ще й цей покидьок! Думає, що може душити всіх, кого захоче?.. Але його очі! Такий незвичайний відтінок. Я навіть поворухнутися не могла, коли він дивився на мене. Хоча він мене ледве не задушив, мушу визнати – він справжній красень! У нього така білосніжна шкіра... Але він мені когось нагадує... Кого ж? Чорне волосся, бурштинові очі... Вовк! Точно! Вовк! Пам’ятаю, як колись в дитинстві ми з сім’єю пішли в зоопарк. Там я вперше побачила живого вовка. Густе темне хутро і красиві бурштинового кольору очі... Він сподобався мені. Але коли наші погляди зустрілися, то серце забилося швидше, і як я б не хотіла втекти – не могла. Руки і ноги ніби не слухалися. У цього Річарда такий ж погляд. Здається, Кіра казала щось про нього. Народ називає його вовком? Це через зовнішність чи через той погляд?»

–Я закінчила! – Кіра почала прибирати зайві бинти.

–Чому його називають вовком? Це через те, що він схожий на нього? – рівень цікавості у Соні піднявся до небес.

–Ви про принца Річарда? Кажуть, коли він був ще малим, то з своєю охороною їхав до імператорського палацу. Дорога проходила через ліс. Тоді ще не влаштовували імператорських полювань на диких звірів, і вовків було там дуже багато. Вони часто нападали на людей. Отак і напали на екіпаж принца Річарда. Ніхто не знає, що там відбувалося насправді, але принц повернувся в палац сам, без жодної подряпини, а охоронців ніхто після цього не бачив. Люди думають, що їх роздерли вовки, а принца відпустили, бо він «свій».

–Тобто «свій»? – цікавість діяла на Соню ніби знеболювальне, і вона вже давно забула про свою поранену руку.

–Ну... Цей... Перевертень. Навіть його горда і непокірна поведінка доводить це. Імператор вже декілька разів намагався його одружити, але принц завжди знаходив відмовки і викручувався. А ще під час імператорського полювання, коли всі полюють на вовків, він полює на левів. Хіба це не дивно? – Кіра намагалася відволікти господиню від думок про весілля.

–Можливо й дивно... – Соня бачила старання Кіри, але це їй ще більше нагадувало про ситуацію, в якій вона опинилася. Так, тепер вона не виходить заміж за невідомого чоловіка, а виходить за відомого, і це й лякало ще більше. Зараз вона вже знає, хто такий цей Річард, який він і як себе поводить. І саме останній пункт не влаштовував взагалі!

«Він абсолютно точно не хоче весілля. Так чому почав душити, коли я порізала руку, аби припинити це? Сподіваюся, він не буде погрожувати і душити мене кожен раз, коли я буду намагатися вирішити проблему», – подумала Соня, але ці думки перервав звук бурчання живота.

–Міледі, ви голодні? Я скажу слугами, щоб вони принесли поїсти! – з цими словами Кіра вибігла з кімнати і через хвилинку повернулася.