Розділ 1

ᕦ~•°•~ᕤ

Сонце не збиралося й надалі ласкавити своїм промінням і вже почало ховатися за обрій. Воно могло лише порадувати нас своєю красою. Дув легенький вітерець, який зачіпав листя, і воно створювало своїм шумом атмосферу лісу. Десь там далеко, але водночас і ніби дуже близько чувся спів птахів.

Соня йшла додому. Після важкого робочого дня вона почувалася морально розчавленою. Єдине чого їй зараз хотілося, так це задрімати на м'якенькому ліжку. Та вона й не думала пришвидшитися, тому що ніяк не хотіла прощатися із золотавим круглим диском, який маячив над горизонтом.

Через кільканадцять хвилин стало вже зовсім темно. Лише де-не-де виднілося світло від ліхтарів, але й це можна було рідко побачити.

Соня йшла вже майже навпомацки, думаючи про щось своє. Навколо ні душі. Все так спокійно. Та чомусь дівчині здалося, що це тиша перед бурею. От-от щось має статися... Що ж це?

Дівчина зупинилася. Серце стиснулося в передчутті чогось незвичайного і нового. Переборовши це почуття, вона пішла далі, та раптом земля ніби втекла з-під ніг, і Соня відчула, як кудись провалюється. Останнє, про що вона подумала перед тим, як втратила свідомість, так це про те, що впала в люк.

Першою ознакою пробудження став нестерпний головний біль. Соня піднялася на лікті і подивилася навкруги. Очі полізли на лоб, а рот відкрився сам по собі. Ще ніколи вона не бачила такого. Навколо неї росли неймовірної краси дерева. Ці рослини були схожі на вербу. В них так само звисали гілочки і були могутні стовбури, але на гілках цвіли маленькі квіти, дуже схожі на троянди. Вони повністю закривали гілля дерев, і Соні здавалося, що вона бачить солодку вату.

Дівчина здригнулася і завмерла. Що це за місце?! Це сон? Хіба в снах болить так сильно голова? Та й все таке реалістичне... Соня щипнула себе, після чого пискнула від болю. Серця загупало швидше, долоні спітніли, а горло ніби зжало невидимими лещатками. Не сон...

Дівчина зробила декілька глибоких вдихів і видихів, і, нарешті більш-менш опанувавши себе, покрутила головою аби роздивитися все навколо.

Друге, що помітила Соня, так це річку. Вона текла між цими деревами. Вода відрізнялася особливою прозорістю, через що було видно кам’янисте дно.

Коли перша хвиля паніки пройшла, дівчину охопила цікавість. Де вона знаходиться? Це якійсь невдалий розіграш? Чи може бути таке, що вона, сама того не знаючи, потрапила на зйомки якогось дивного телешоу?

Соня, озираючись навкруги, немов сполохана лань, нишком підійшла до води і побачила своє відображення. На диво, дівчина була одягнена не в свій звичний одяг, а в довгу пишну ніжно-блакитну сукню. Вона чудово підкреслювала всі вигини тіла й ідеально поєднувалась з світло-сірими очима.

Власне відображення настільки вразило Соню, що та шоковано завмерла на місці. Та раптом вона згадала, що досі не знає де знаходиться. Дівчину накрила нова хвиля паніка. Вона постояла хвилин десять коло стовбура «солодкої вати», борючись з власними емоціями і страхами, а потім почала оглядатися навкруги і знайомитися з місцевістю.

Безрезультатно побігавши між деревами, Соня повернулася назад і вирішила, що краще залишатися на місці.

–Якщо це чийсь дурнуватий розіграш, то це геть не смішно! Краще зізнайтеся одразу і витягніть мене звідси! А ні, то я звернуся до суду після такого знущання! – вибухнула гнівом дівчина, та через годину роздумів і очікувань її злість кудись випарувалася, і залишився лише відчай. –Добре, добре, я не буду звертатися до суду! Просто заберіть мене звідси, і я забуду про це все, як про страшний сон! – тиша...

«Треба заспокоїтися і шукати якісь позитивні моменти... Але які?! Що взагалі хорошого в цій ситуації?! Треба подумати... Я змогла побачити ці дивовижні дерева, наприклад», – заспокоювала себе Соня, та її думки перервали чиїсь крики.

–Міледі! Міледі! Нарешті я вас знайшла! – звідкись з’явилася дівчина такого ж віку, як і Соня. В її темно-блакитних очах виднівся переляк, а русяве волосся, майже такого ж кольору як і в Соні, тільки трішки темнішого відтінку, було розтріпане так, немов незнайомка довго бігла. –Міледі! Ходімо швидше! Я вас так довго шукала!

–Хто ти? Куди ходімо? Довго шукала?

–Швидше! Швидше! – дівчина вхопила Соню за руку і потягла її за собою. Через декілька хвилин вони вибігли із саду з тими диво-деревами, і забігли на якусь вуличку. Там було багато народу. Всі люди були одягнені зовсім інакше ніж Соня. Прості сорочки і сукні свідчили про те, що не всі вони мали змогу носити настільки розкішний одяг, як у дівчини.

Будинки привертали увагу своєю дивовижною архітектурою. З'являлося враження ніби це було якесь дуже давнє місто, яке увібрало в себе культуру багатьох століть. Та Соня нічого толком не змогла роздивитися, бо її за собою тягнула незнайомка.

Нарешті вони зупинилися. Після того, як Соня віддихалася, вона помітила, що стоїть перед величезним білим палацом. Ця споруда вражала уяву своєю величчю і викликала захоплення.

–Де ми? Що це за місце? Куди ти мене привела?

–Швидше! Нам потрібно всередину! – дівча знову схопило Соню за руку і потягнуло кудись до паркану, ігноруючи всі питання.

–Так ворота ж там! Чому б нам не скористатися ними?

–Міледі, не можна, щоб хтось дізнався, що ви були за межами палацу. А там охоронці!

–А тут їх немає?

 –Є, але я їм заплатила і вони нікому нічого не скажуть! – відповіла незнайомка, подаючи Соні руку. Дівчата ледве перелізли і одразу забігли в палац.

Побігавши двадцять хвилин коридорами-лабіринтами, вони нарешті забігли в якусь кімнатку. Незнайомка одразу закрила двері і видихнула з полегшенням.

–Ну все! Тепер ти точно не відвертишся від моїх питань! Що це за місце? Чому ми тут? Хто ти, врешті-решт?! – Соня одразу вхопилася за можливість все розпитати, і засипала незнайомку запитаннями. Та в свою чергу майже шоковано зиркнула на дівчину, від чого Соні стало геть не по собі.