Глава 12

Вечеря, на яку ми з Кайденом прийшли разом, мусила пройти досить терпимо. Ми, звісно, зібрали погляди всіх присутніх у їдальні, як тільки зайшли всередину, однак ніхто не наважувався видати при хлопцеві бодай якісь коментарі. І зараз я чесно тішилася, що принцу вдалося в академії мати такий авторитет. 

— Ліаро, сідай сюди! — махала мені Сесіль, показуючи на них з Вітрою. 

— Іди, — сказав Кайден всупереч моєму тихому “не сьогодні” , підштовхуючи мене до столику дівчат. 

— А ти? — я повернулася до нього, але хлопець нічого не пояснював та направляв мене до подруг. 

— Я теж маю деякі плани. 

Я тут же напружилась,  бо знала, що принца у такому настрої краще нікуди не відпускати. Я мала бути для нього бустером, аби він не наробив дурниць  а не тією, яку він приведе подругам, а сам робитиме, все що йому надумається. 

— Ти цілий день нічого не їла, через сутичку з Демірою так і не пообідала,  тож іди поїж, а потім повертайся, я чекатиму на тебе у нашій кімнаті. 

Кайден обережно поправив моє, і без того ідеально укладене волосся. У цьому жесті було стільки ніжності,  що  якби я не була знайома з принцом з дитинства, і не знала б про всі його методи, то точно подумала, що він проявляв до мене інтерес. Але я — Ліара Сайфет, і  точно не та, яка дивиться на принца крізь рожеві окуляри. 

— Не роби дурниць, Кайю, — напружено промовила я. 

Хлопець лише припідняв злегка свої губи, показуючи мені і всім присутнім, увагу яких ми привернули вже точно, свою ніжну усмішку.  

— Тобі не варто хвилюватися, — тихо вимовив мені на вухо принц. — Це найменше, про що тобі варто хвилюватися. Розмова з батьком сьогодні ж? 

От,  зараза,  знає ж на що натиснути, щоб повернути мене до реальності. Я не стигла й слова промовити, як він залишив легкий поцілунок у волоссі, та пішов геть з їдальні, залишивши мене з сотнею зацікавлених поглядів, які лише чекали від мене якоїсь реакції. 

По правді, ми не домовлялися з Кайденом грати пару, ми навіть не обговорювали подібний сценарій, коли я переїхала до нього, але те, що так думали інші було логічним, враховуючи ті плітки, які випустив п’ятий принц та його поведінку зі мною. 

— Сідай вже, — потягнула мене за рукав Вітра, бормочучи собі під носа.— Стоїш наче статуя, й так на тебе всі дивляться. 

— І що, — заперечила їй Сесіль, відкладаючи ложку, якою до цього вона переливала по тарілці лососевий суп. — Ти думала, що вона, відхопивши собі такого красеня, залишиться без уваги. Половина дівчат хочуть бути на її місці,  а інша просто заздрить…

Ми з Вітрою лише переглянулися, бо Сесіль нічого не доведеш. І якщо ще цілителька вірила моїм словам про те, що між мною та Кайденом нічого немає і не вимагала ніяких пояснень, то магічка й слухати нічого не чула. Вона бачила нас парою, і навіть розповіді про те, що ми все дитинство товаришували і між нами немає жодного натяку на романтику — не переконували її у цьому. 

—  Я готова поступитися їм місцем, тільки щось не бачу бажаючих, — зітхнула я й притягнула до себе повну тарілку. 

Кайден мав рацію, я дійсно зголодніла,  просто враховуючи нервовий день, я не звертала на це увагу, рівно до того моменту поки неперевершений запах не вдарив мені у носа. 

— Ти що, ненормальна? — стукнула мене своєю брудною ложкою по плечі Сісіль. — За такого, як Кайден ти повинна триматися руками й ногами. Бо хтозна, скільки ще “Демірок” претендуватиме на роль грілки у його ліжку. 

На щастя, тут було шумно, голодні студенти те й діло, жартували,  обговорюючи прожитий день. Хтось жалівся на викладачів та професорів,  хтось на інших студентів, а хтось на свої сили. А хтось такі, як ми обговорювали сердечні справи. 

— Кайден полюбляє холод, — максимально нейтрально промовила я,  ловлячи на собі аж надто виразний погляд подруги. 

— Ну це пояснює, чому наш красунчик запав на таку крижинку, бо ти у його смаку. 

Мені здавалося, що Сесіль не потрібен був привід, щоб щось обговорювати, не потрібно було реальних фактів, їй було достатньо того, що вже народилося у її фантазіях. Хоча, якщо не рахувати цього факту, вона була досить вправною  студенткою.

Вітра поки віддавала перевагу мовчанню. Вона слухала нас у пів вуха,  не влізала у нашу розмову. Мені взагалі зараз здалося, що вона хотіла скоріше закінчити вечерю та піти з їдальні. 

Я теж поспішала, тому покінчивши з супом, я перейшла до основної страви. Сьогодні кухарі потішили нас картопляним пюре зі стейком, а невелика порція салату з цвітної капусти, яку я собі подвоїла, бо Сесіль її теж не любила, зайшли мені сьогодні аж за милу душу. 

Десерту на жаль не було, але пам’ятаючи про вистраждані цукерки, я не сильно засмучувалась. Однак дозволити собі їх я зможу лише пізно ввечері. 

— Я дякую вам за компанію, — витираючи губи серветкою, промовила я. — Але мушу бігти.

— Побіжиш шукати свого ненаглядного? 

Гучно. Надто гучно промовила Сесіль, і Вітра штовхнула її під столом своєю ногою.

— Угу, — пробурмотіла я, і поспішила вибігти з їдальні. 

Та не встигла я завернути на кут будівлі, як мене покликав вже знайомий мені голос.