Розділ 22. Двадцять чотири години скінчились, або Де корона?

Розділ 22. Двадцять чотири години скінчились, або Де корона?

Яке це було божевілля: довгі поцілунки і його дотики, з кожною секундою все більш чуттєві та відверті. Христина сповнилася тягучою знемогою, коли втрачаєш над собою контроль і розчиняєшся у відчуттях...

— Ні, Христе, я не повинен, — принц раптом зупинився, уривчасто дихаючи. По його палаючим очам вона бачила, чого йому коштувало зупинитися. — Я дав слово мужика твоєму батькові, — він уперся лобом у її лоб, болісно намагаючись відновити дихання, — і справа навіть не в цьому. Все дуже швидко. Я боюся, ти потім пошкодуєш. Коли аура свята розсіється — будеш каятися, що дозволила мені надто багато. Я не хочу, щоб ти вважала мене... самцем лані.

Він не випустив її, просто акуратно повернув у первісний стан — притиснув спиною до своїх грудей. І вони довго сиділи мовчки, практично не рухаючись. Серце щеміло від дивного почуття, назви якому Христина не знала. Вона відчувала, наскільки сильно принц хотів продовження, але задушив свої бажання, щоб її не травмувати, не зробити боляче. Навіть у такий момент думав про неї. Її благородний принц. Її справжній принц.

Вона знову попросила його розповісти що-небудь про себе. І він почав розповідати, як в дитинстві тікав зі старшою сестрою досліджувати руїни старого занедбаного замку, хоч батьки і не дозволяли. Як батько вчив його фехтувати і їздити верхи. Як одного разу він знайшов на ставку незвичайну велику жабу зі шкірою, вкритою синім слизом і величезними бородавками, і приніс до палацу, щоб здивувати сестер. Але вони чомусь замість того, щоб проявити цікавість, верещали і давали драла.

— Я це запам'ятав. Потім стало в нагоді, — посміхнувся принц.

— Коли?

— Коли вирішив зірвати відбір.

— Ти що, притягнув подібну жабу на конкурс?

— Так. Сказав, що приготував для учасниць сюрприз, — груди Фердинанда почали тремтіти від реготу. — Але вони не оцінили. Спочатку всі разом схилилися над коробкою. Але коли я відкрив кришку, і жаба вистрибнула назовні, з виряченими очима розбіглися хто куди.

Христина теж розсміялася, уявивши собі цю картину, а потім заявила з апломбом:

— А я не боюся жаб.

Щоправда, вона боялася павуків. Але про це вирішила промовчати. Зате розповіла, що в дитинстві любила пропадати на річці, коли їздила до бабусі на дачу. І про те, що в школі страшенно недолюблювала історію, зате обожнювала інформатику. А ще, що хоч їй в кулінарних талантах до мами, звичайно, далеко, але, тим не менш, вона вміє пекти абсолютно неперевершений яблучний пиріг.

Вони все розмовляли і розмовляли. Христина влаштувалася на грудях Фердинанда, зручно згорнувшись клубочком, і вбирала його тепло. Тепло свого тропічного принца. Свого принца на 24 години. І так сумно ставало від думки, що час невблаганно летить, що відведені години тануть. А в навушниках по другому колу звучав надривний голос соліста «Бумбокса»:

Давай вот так просидим до утра.

Не уходи, погоди – но мне пора…

Скоро і Христині доведеться прощатися. Ось-ось з'явиться дядько Фердинанда... І раптом її немов струмом пробило. Вона мимоволі стрепенулася:

— Федоре, а де корона?!

Здається, коли вони повернулися, пакета в руках принца вже не було. От халепа!

— Забув у клубі, — незворушно відповів Фердинанд. — Я коли дізнався про парі цього твого... е-е-е.... барана... у мене в голові від люті запаморочилось. Не до корони було.

Христина відчула докори сумління. Принц так не хотів розлучатися з короною, але через Христю все-таки розлучився. Кинувся її рятувати, забувши про все.

— Нічого страшного. Ти не переживай, — заторохтіла вона, схопивши телефон. — Я зараз Даші подзвоню. Вона уважна. Завжди перед виходом все перевіряє. Ну, щоб нічого не забути. Пакет, напевно, у неї. Якщо скажу, що дуже важливо, вона миттю примчить. Знаєш, яка вона чуйна.

Даша відповіла лише після пари десятків гудків.

 — Дашо, ще не спиш?

— Е-е-е... ну... не зовсім... — захихотіла вона. — Щось термінове, Кріс?

— Терміновіше не буває, — схвильовано відповіла Христина. — Ти коли з клубу йшла, не бачила корону?

— Корону? — Дашка здивувалася. — Яку?

— Неважливо. Вона в пакеті лежала. Розумієш, Федір в клубі забув.

— Ні, Кріс, не бачила. Ми з Миколою останні йшли. Я, як завжди, все перевірила...

Христина мимоволі чортихнулася.

— Христе, та не переживай ти так. Знайдеться. Я зараз ведучому подзвоню і в адміністрацію клубу. Може, вони знають, де пакет.

— Дякую, Дашо.

Христина розгублено скинула виклик.

— Ось такі справи, Федю, ти все чув. Корона не у Даші. Казала ж тобі — вдома треба було її залишити. В квартирі б із нею нічого не сталося. А тепер загубилася.

Він підійшов до неї повільно. Провів долонею по руці і м'яко посміхнувся.

— Христино, я спеціально взяв її з собою. Хотів, щоб вона загубилася.

— Що-о? — вона здивовано підняла на нього очі. — Навіщо?

Відповідь вбила:

— Тому, що я на тобі схиблений.

Христя часто-часто закліпала очима. Страшенно по-дурному, як роблять блондинки в фільмах. Але вона справді нічого не могла зрозуміти. А ще їй раптом стало важко дихати від хвилювання.

— Закохався ще влітку. Давно просив дядька як-небудь взяти мене з собою. Ось він і взяв. Я на лавці в парку сидів, чекав на нього, поки він свої справи робив. А тут ви з Дашею пройшли повз мене і сіли навпроти. Розмовляли про іспит з якогось ООП...

— Об'єктно-орієнтоване програмування... — розгублено промовила Христя. — Ти тоді був там, у парку? — голос тремтів від виру емоцій.

— Так. На мені був костюм для фехтування. Він дуже схожий на звичайний земний спортивний костюм. Тому ти і не звернула уваги. Ви щось обговорювали, сміялися. І я чомусь залипнув на тобі, на твоїй посмішці. Вмерти можна, яка в тебе посмішка, Христе, — він поклав долоню їй на щоку і, ледь торкаючись, провів великим пальцем по губах. — Я міг дивитися на тебе від рання до смеркання. Ти все одно не помічала мене. І потім теж не помічала, коли йшов за вами кілька кварталів.