Розділ 1. Бійтесь своїх бажань, або Про користь ожеледиці

Принц до Нового року

Попередження: за неподобства, що відбуваються в книзі, автор жодної відповідальності не несе. Герої діють виключно з власної доброї волі і відповідно до їхньої власної бурхливої фантазії:)

Розділ 1. Бійтесь своїх бажань, або Про користь ожеледиці

Сніг великими пластівцями, мандарини у вазі й «Один вдома...» по телевізору — всі ознаки наближення Нового року наявні, крім одної — передноворічного настрою.

А чому у Христини не було передноворічного настрою? Та тому, що хвилину тому в розмові з Дашунею, найкращою подругою, вона дізналася, що в заміському клубі, де вони зібралися великою дружною компанією зустрічати свято, буде присутній колишній разом зі своєю нинішньою. От і яке це тоді свято, скажіть на милість?

Але чи могла Христина подумати, який, не те що передноворічний, а, грубо кажучи, феєричний настрій їй незабаром буде забезпечено на найближчі двадцять чотири години? А почалося все з невинного дзвінка в двері. Взагалі-то, чужим вона не відкриває, але на порозі стояв безпечний з виду дідусь.

— Ви мене пам'ятаєте? — поцікавився він. Дивно так поцікавився. Наполегливо, навіть, можна сказати, нахабно.

Може, це сусід з четвертого поверху? Тиждень тому в 32-гу квартиру нові мешканці в'їхали, але здається, там оселилася молода пара.

— То як?! Пам'ятаєте? — він нетерпляче смикнув борідку.

Христя уважно просканувала обличчя — дідусь як дідусь. Може, десь колись і бачила, але де?

— Третє березня, бульвар Шевченка. Ви мене через дорогу перевели, — підказав дідок.

Та боже ж мій! Хіба мало кого коли Христина через дорогу переводила? Вона, що, всіх пам'ятати повинна? Якийсь дивний цей старенький. Але про всяк випадок, щоб не образити дідка і скоріше зрозуміти, що йому треба, відповіла:

— А-а-а-а, пригадую.

Той задоволено посміхнувся.

— Пам'ятаєте, я обіцяв будь-яке ваше бажання за це виконати?

— Справді? — витріщила вона очі. – А втім так, було таке.

Ось тепер Христя дійсно щось таке почала пригадувати. Ще навесні це було. Ожеледиця і таке інше, а тут кидається на дорогу дідок. Збуджений такий, з тростиною. І цією тростиною махає на машини, що проїжджають повз, та ще й криє нецензурними словами ці, загалом, досить мирні чотириколісні транспортні засоби. Втім, те, що слова були нецензурні — це Христя просто здогадалася, тому як розмовляв дідок не українською. Отже, переправила вона інтуриста по зебрі на інший бік дороги, щоб той аварійні ситуації на березневій ожеледиці не створював, і благополучно про нього забула. Виявляється, дарма.

— Ось я і прийшов щоб боржок віддати, — знову нахабно посміхнувся дідусь.

Ох і дивний.

— А чого ж тоді так довго з боргом тягнули? — не витримала Христина цирку і вирішила підіграти.

— Ти ба яка! — крякнув дід, посміхаючись у борідку. — Раніше не міг. Не все так просто в цьому вашому земному світі. У вас тут, бачте, чудес не буває. У вашому не магічному світі диво можна створити лише під Новий рік і то тільки тому, що багато позитивної енергії виділяється. Люди святкують, веселяться, добра один одному бажають.

Як красиво загнув. Христина все ніяк не могла зрозуміти, розігрує її дідок, чи він справді трохи схиблений.

— А під Новий рік, виходить, і чудеса можливі і будь-яке бажання можна виконати? — жартівливо уточнила вона.

— Ну, не зовсім будь-яке. Але ваше найзаповітніше на поточний момент бажання я виконав.  А саме, те, яке ви останнім озвучили.

І ось тут у Христини трапився ступор. Яке таке найзаповітніше бажання вона останнім озвучила? В голові сплила нещодавня телефонна розмова з Дашунею. І що ж Христя їй сказала з приводу свого колишнього, який раптово поміняв плани і вирішив припхатися в заміський клуб зі своєю теперішньою? А ось що: «Як же я хочу, щоб цей Тарас, з сімейства парнокопитних, крізь землю провалився! Разом зі своєю Лізочкою!». Адже Ліза, між іншим, колись найкращою подругою вважалася. Втім, якщо дідок це бажання виконав, Христя на нього не образиться.

— Та не це, — докірливо похитав головою дідусь. — Наступне.

Наступне? А що Христина сказала потім? Вона напружила пам'ять. А потім Христя сказала ось що: «Ні, нехай парнокопитний Тарас і його Ліза нікуди не провалюються. Нехай собі тусуються. Але зате нехай у мене терміново з'явиться принц на білому... лімузині і ми феєрично приїдемо з ним на вечірку і будемо відриватися по повній, наплювавши на вищезазначених парнокопитних».

— Ну нарешті, — посміхнувся старенький, всім своїм виглядом показуючи, що думки Христини пішли таки в потрібному напрямку. Він подивився кудись назад і вгору і махнув рукою:

— Фердинанде, спускайся.

Христя вже давно чула якийсь підозрілий шурхіт на сходовому прольоті між поверхами. І виявилося, це аж ніяк не сусідська кішка. Сходами вниз пройшов хлопець. Маленьке уточнення: вбивчо красивий хлопець. Блакитноокий брюнет, в міру брутальний, в міру привабливий. Коротше кажучи, Тарасу до нього як куцому до зайця. І ще одне маленьке уточнення: що у нього за вигляд???! Зверху одяг ще більш-менш прийнятний: оксамитовий сюртук, жабо, пишні рукави шовкової сорочки. А знизу – матінко рідна!!! Христина навіть не знала, як це називається. Високі світлі облягаючі лосини (чи це панчохи?) і пишні шорти-ліхтарики. Ні, вона, звичайно, бачила щось подібне в фільмах, але наживо... А ще, на завершення образу — на голові корона.

— Мій племінник, Фердинанд другий, принц королівства Атіландії. Не дивуйтеся, що не чули про таку державу. Це в паралельному світі. Чистокровний принц, прошу зауважити, — зробив важливе уточнення дідусь. — Все як ви бажали. У вашому повному розпорядженні на двадцять чотири години. Можете робити з ним все, що хочете... в межах розумного, звісно. Племінник ще потрібен мені живим.