Розділ 2

Правила - найважливіше, коли ти на троні.

Правилами ти контролюєш підданих.

Король Ґедес Рейклов

Я пройшов лише декілька кроків після того, як повернувся до палацу, і до мене одразу підбігає чергова покоївка, яку нещодавно взяти працювати сюди - на акуратному обличчі стурбованість та полегшення, крок через крок вона інколи шпортається, але невдовзі, впевнений, звикне й буде бігати так, як покоївки що працюють у нас давніше.

– Ваша Величносте! Принце! – звертається вона до мене, ніби вважає, що я не зрозумів - адже тут немає інших представників нашої сім’ї, та й загалом - нас лише двоє: я та батько. – Вас усі шукають! Де ви були?

– Не впевнений, що повинен звітувати прислузі. – грубо відповідаю я, починаючи відчувати роздратування.

Якщо й шукають, означає це лише одне - батько віддав наказ знайти мене. І до яких вищих сил мені звертатись за спасінням? Я вдивляюсь в обличчя дівчини і бачу, що мої слова були образливі для неї. Але, чи хвилює мене це? Таких, як вона, безліч, у цьому палаці у тому числі. Якщо бути добрим до всіх, хто наймається прислугою, то ніякої дисципліни не буде. Справді жорстка ієрархія, коли ти живеш у королівстві чи щось на кшталт цього. Живи за правилами чи помирай, третього варіанту ніколи не буде. Це те, чого навчав мене батько.

– Перепрошую, але наш Король, його Величність… –  дівчина робить паузу, ніби обдумуючи подальші слова. Кілька секунд проходить й вона видихає: – Вас шукають. Дуже серйозна розмова, але подробиці нам не були повідомлені.

– І куди ж мені підійти, дівчинко? – лукаво посміхнувшись, запитую я.

Вона у відповідь лише бурмоче щось подібне до «тронна зала» та втікає, зашарівшись. Це змушує мене лише закотити очі й знову лукаво усміхнутись. Сам до себе пожимаю плечима, як це робить Флейр, та прямую до тронної зали.

Перед дверима зали стоять два охоронця. Побачивши, що я підходжу, обидва кланяються мені та відкривають двері. Поки я проходжу через двері, прибираю пилинки з одягу - можливо, перед тим, як йти до батька, потрібно було переодягнутись. Зараз на мені - прості синя футболка та білі штани, на котрих очевидно відбились земля з травою, на яких я сидів у лісі ще пару годин тому. Не зовсім «королівський одяг», але зручний - та й у ньому я не дуже схожий на принца, що дає мені більшу свободу, ніж могла б бути.

Я зупиняюсь та кланяюсь батькові, втупивши погляд у підлогу.

– Ти хотів мене бачити, батьку?

– Звісно, Ейдене. – промовляє твердим тоном, зазвичай це відбувається тоді, коли він черговий раз збирається відчитувати мене, як мале дитя. – Для початку, справді, бажав би дізнатись, куди ти постійно тікаєш з занять. І де тебе носить половину дня, бо наказ я віддав ще декілька годин тому.

По моїм підрахункам - саме тоді, коли я вислизнув з палацу на зустріч з Флейр. Ну й що такого могло трапитись, що він послав за мною у такий час?

Стосунки з батьком… Складні. З самого дитинства він приховував моє існування від всього королівства задля моєї безпеки, і тільки покоївки, що працюють в західному крилі палацу знають, що я син короля. Я не розумів, навіщо вся ця секретність: адже війна скінчилась декілька років тому, немає потреби приховувати мене від народу. Але навіть так, у день коронації батько повинен буде представити мене народу і всі будуть знати, що насправді весь цей час у короля підростав син, котрий успадкує корону.

І Флейр дізнається. Справді, мене дуже хвилює те, як вона відреагує на цю звістку. Коли вона питала про мою сімʼю, я зазвичай змінював тему чи щось таке. Інколи брехав, що сім’я в іншому королівстві та я тут один. Важко взагалі уявити, як вона відреагує - дорожчої людини для мене зараз немає. І гірко розуміти, що я свідомо брехав їй, коли правда ось-ось вилізе на поверхню. Я впевнений, що дізнається вона про це в числі перших, адже багато разів ми разом гуляли у ближніх до палацу частинах королівства, на цих прогулянках й розповідала, що буває тут досить часто.

– Я не впевнений, що на цих заняттях дізнаюсь щось нове. – відповів я таким самим твердим тоном, як би то його батько назвав? «Тон правителя». – Та й куди тікав, хіба важливо, батьку? Я тут, перед тобою, живий та неушкоджений. Цього достатньо.

– Ти лише впертий йолоп, котрий вважає, що вже достатньо дорослий, щоб вирішувати питання про необхідність освітніх занять. – він встає з трону та підходить ближче до мене, дивиться так, ніби намагається подивитись в саму душу та й звідти дістати відповіді на свої питання.

Але відповідей не буде, бо він саме цьому й навчав мене. Завжди стояти на своєму, впевнено йти вперед та не зважати на вимогу інших. Щось мені здається, ніби та сама «перевірка» того, на що я здатен як майбутній правитель, починається ось тут.

– Я все сказав. – роздратовано кидаю цю фразу, цокнувши язиком. – Я живий, у тебе перед обличчям. Все, що мені потрібно, я знаю. Облиш це.

Він повільно хитає головою та відходить, щоб знов сісти на трон. Інколи складається враження, що він приклеєний до того трону й рідкі моменти на кшалт цього змушують його відліпитись та показати, що він ще вміє пересуватись на своїх ногах.

–  Ти мене розчаровуєш, Ейдене. – промовив він та прокашлявся. Ближня покоївка подала батькові стакан води, він випив половину та продовжив:

–  Ще ніхто з нашої сім’ї, величного роду Рейклов, не поводився настільки безвідповідально, як ти.

Я голосно засміявся у відповідь на цю нотацію. Авжеж, я не був зразком слухняності та прикладом для наслідування. Байдикував, прогулював та хамив усім, кого бачив. Я ніколи не буду гарним претендентом на корону, та батько це дуже добре знає. Дарма, що у нього більше немає спадкоємців. Будь-хто був би кращим за мене.

– Мене це не хвилює. Якщо це все, то я піду. Мені набридає вислуховувати одне й те ж щоразу, коли ти мене викликаєш. Я думав, що цього разу ти покликав мене через щось дійсно важливе, але, здається, помилився.