Глава 14

Кіготь Калісту хоч і дбайливо, але все ж таки закинув на плече і, наче здобич, потяг у своє лігво. Чоловіка злили та дратували погляди, які його люди кидали на відьму. І якщо спочатку вони здавались сповненими страху, то після проведеного ритуалу – горіли захопленням. Так що плащ і капюшон з неї не знімав до самої корчми. Та й просто насолоджувався, погладжуючи пружну попку жінки, поки та замість брикань і прокльонів тішила слух грудним сміхом.

- Знаєш, у тебе шикарний зад. Я б навіть могла його вкусити в помсту за не дуже зручне транспортування, але напевно тільки обслюнявлю штани.

На цю заяву Кіготь голосно засміявся.

- Тобто ти не будеш волати, лаятись і мститись мені?

- О ні, я просто обблюю твої штани, якщо найближчим часом ти не опустиш мене на ноги. І ось зараз я серйозно. Нудити мене почало ще хвилин п'ятнадцять тому.

- Це серйозна погроза, - хмикнув Кіготь, посміхаючись і нарешті опускаючи дорогоцінну ношу на диван. – Легше?

- Так, - зітхнула, відчуваючи полегшення. - Просто відмінно. Хоча не розумію, чому ти не міг нести мене як леді на руках?

- Що ж, я далеко не джентльмен, - пирхнув Кіготь, присівши поряд.

- Умм, а ти спробуй. Говорять, це весело. Можеш почати з того, що знімеш ці браслетики. Вони, звичайно, симпатичні, але дискомфорт викликають.

- Щоб ти мене в корж розкатала? Ні, спочатку мене потрібно пробачити, потім до одурі зажадати, можливо, закохатися, і ось тоді, я тебе звільню.

- Тобто, Стокгольмський синдром у мене хочеш викликати?

- Що викликати? – з подивом витріщився Кіготь, явно почувши незнайомі слова.

- Гаразд, забули, - зітхнула Каліста, заплющивши очі.

- Дивно, що ти не злишся.

- Злитися? Ти ж чесно впіймав мене. Хоча за те, що я досі відчуваю нудоту, відповісиш точно, – мило усміхнулася відьма, схиливши голову.

- Ти – неймовірна жінка.

- І це правда, - посміхнулася Каліста, киваючи у відповідь і відчуваючи, як дуже повільно, але все-таки втрачає сили. А так і недовго ілюзії позбутися. Кіготь хоч і знав, де знайти Калісту, але тіло справжньої Хлої не бачив. Воно, звичайно ж, було миле, але ще не сексуальне. А саме бажання їй хотілося будити в цьому чоловікові.

Так що, розслабившись, жінка відкинулася на подушки і звабливо повела плечима, вдихнула, піднявши груди, і подалася стегнами, щоб закріпити ефект. Чи добилася вона свого? Звичайно, і хоч слинами чоловік не спливав, та й у руках себе тримав чудово, все ж таки піддався на прийом і опустився на ліжко, спираючись руками по обидва боки від голови відьми.

Зітхнувши, Каліста окинула поглядом свого викрадача і облизнулася: привабливість хижака просто зашкалювала, гаряче тіло дихало тестостероном, а в очах плавився рідкий вогонь - що вже казати, чоловік виявився гарним.

Гарним настільки, наскільки мстивою була Каліста.

Чи сподівалася відьма на одну лише магічну силу? Ні, звичайно, інакше давно вже годувала б хробаків. Чи мало вона зберігала секретів? Достатньо, щоб вижити. Чи багато часу потрібно, щоб витягнути з манжету отруєну голку? Секунди дві.

Вистачило й маленької подряпини, непоміченої в пориві пристрасті, щоб за хвилину, рухи чоловічих рук стали повільні, а перед очима у Кігтя потемніло. Перепрошувати Каліста не збиралася - сам напросився. Так що, відпихнувши важке тіло, вона піднялася і обтрусилась, напевно, з боку нагадуючи кішку.

Зупинившись і спостерігаючи за тихим сопінням чоловіка, відьма досі не вирішила, вагаючись між бажанням убити його за зухвалу витівку і залишити живими для подальших втіх. Аж надто вже подобався Калісті зарозумілий самовпевнений володар нічного міста. Може саме тому їй все ж таки варто було послухати інтуїцію і покінчити з ним, але здоровий глузд підказував, що тоді на неї вже точно відкриють справжнє полювання. А у цьому місті жінка хотіла затриматися.

Нажаль, й просто так залишити нахабну витівку Каліста не могла. А тому, відкоркувавши залишену пляшку, відкрила один із двох маленьких непоказних перстнів, висипала вміст у пляшку і гарненько струснула, закривши і залишивши на столі. Вранці Кігтя мучитиме спрага, вже це вона могла передбачити, і не скористатися шансом було б безглуздо. Пора йому позбутися своїх брудних думок.

- Ох, ось ти де, - усміхнулася відьма домовому, що тримав у зубах маленький ключик. - Ти мій рятівник!

Все ж, їй пощастило виплутатися. Цього разу. Більше так безглуздо попадатися не можна. А про Кузю варто б мовчати, як про секретну зброю. Так, про всяк випадок.

Каліста любовно потріпала домового за вухом, використавши ключі від наручей, і полегшено видихнула. Де тільки він їх знайшов?

Цього разу вона вирішила скористатися шансом і, нахилившись над Кігтем, випустила силу, промацуючи всі приховані амулети. Їх було кілька: від порчі, магічної атаки, нападу, але найцікавіший – що приховує силу. Каліста звичайно розуміла, що звичайній людині складно утримувати в руках стільки влади – місто було величезне, але те, що чоловік зберігає такий секрет, не підозрювала і навіть трохи здивувалася. Кіготь явно був не тим, ким здавався, але хто ж ховався під маскою? Жаль, амулети не зняти, а поки вони на ньому, особливо не розбіжишся. Безпечніше триматися подалі.

Та чоловіком він все ж таки залишався і було те, що практично всі вони, якщо не боялися, то щиро ненавиділи точно. Тому, посміхнувшись, відьма торкнулася підлоги і прошепотіла слова стародавньою, майже забутою мовою, вкладаючи краплю сили в заклик.

- Що ж, погостили і досить, - зітхнула Каліста наостанок і підняла Кузю на руки.

Вона б посміялася, дивлячись на той кошмар, що розпочався після її відходу, коли з усього міста повільно і невпинно в лігво Кігтя сповзалися сотні змій, не отруйних, але все ж таки жахливі. А люди, які насилу розбудили свого ватажка, в шоці застигали, не чекаючи у відповідь дикого сміху від суворого і жорстокого чоловіка. Хоча довго сміятися не пощастило – спрага справді замучила, і він все ж таки відпив із злощасної пляшки. Стало зовсім не до веселощів, коли живіт скрутило і почало вивертати в страшному отруєнні під тихі прокляття на адресу всього жіночого роду.