Глава 7

Вранці Каліста згадала, що таке дежавю, коли у двері голосно товкли, намагаючись чи вибити, чи дірку пробити. У любому випадку, помститися Калісті захотілося зі смаком, болісно, ​​а головне, негайно.  

І зовсім не дарма - біля порога, гаденько посміхаючись, стояв Верін Арно, той самий казначей, з яким батько Хлої підписав договір позики і якому мала віддавати борг Каліста.

Суть договору полягала в наступному: Рой Рейно позичав у казначея сто сорок золотих, з умовою повернення повної суми частинами протягом двох років. Плюс відсотки, які становили п'яту частину усієї суми – тобто ще 28 золотих зверху.

У разі невиконання контракту в строк або затримки щомісячних виплат, казначей міг абсолютно безкарно відібрати у сім'ї Рейно все їхнє нажите майно, особливо будинок, який так сподобався Калісті, і який вона не збиралася повертати.

Сума виявилася, м'яко кажучи, непідйомною для будь-якого алоринця. На думку Калісти, Рой Рейно явно переоцінив власні сили, або щось пішло не за планами. У будь-якому разі, укладений договір був справжнім пограбуванням, та й ціна будинку перевищувала ринкову вартість, але всі купівлі та продажі нерухомості проходили через відомість казначейства. Особливо через Веріна Арно – меркантильного службовця, що зажерся і обдирав як липку всіх, на кому можна було хоч трохи нажитися.

Чесно кажучи, було у Калісти бажання прорідити товстосумів, що добре укорінилися в цьому місті. Але всьому свій час.

А поки, клацнувши пальцями і привівши себе до належного вигляду, одягла маску милої загнаної овечки і, знявши ілюзію з магазинчика, – все-таки не треба перед очима у бика червоними ганчірками розмахувати, – вирушила відчиняти двері.

Товстий мерзенний коротун з маленькими пальцями і поросячими очима нічого, крім важкого зітхання, у Калісти не викликав.

- Радий вас бачити міс Рейно, - злегка схиливши голову, розплився солодкою усмішкою, нахабно розглядаючи тіло Хлої.

І чому Калісті здалося, що слово «міс» прозвучало особливо голосно? Чи не здалося?

Не чекаючи запрошення, головний казначей міста ввалився у вітальню дівчини, наче до себе додому. Каліста навіть подумки усміхнулася такій стійкій впевненості чоловіка в тому, що він – господар життя. І навіть готова була підіграти заради розваги.

- Співчуваю вашій втраті, таке горе, - причитав казначей, поклавши руку на серце і швидко оглядаючи обстановку гострими поросячими «ґудзиками». Ось не дарма відьма ілюзію знімала.

- Дякую за ваші теплі слова, - смиренно опустивши очі, промовила Каліста. - Чи не хочете чаю?

- Не відмовлюся, - усміхнувся скарбник, змусивши відьму подумки чортихнутися. Значить, у справі прийшов і надовго.

- І як тільки така тендітна молода дівчина справляється сама з лавкою та будинком? Ось уже право, тобі, мабуть, тяжко доводиться.

І ось до чого він це хилить, цікаво? Хоча, відьма і так розуміла, не вперше заміж, як кажуть.

- Потроху пораюся, дякую за участь, - кивнула дівчина, розливаючи чай.

- А скажи мені дорогенька, чи казав тобі батько про нашу з ним угоду? - нарешті протягнув скарбник, підходячи до справи.

- Звичайно, - кинула Каліста, вирішивши не вигадувати дурню і перевести розмову в ділове русло, не подобалася їй ця фамільярність. – І про суму та про відсотки. Копії договору я бачила і про щомісячні внески знаю. Та тільки до дня виплат ще майже тиждень.

- Так, ти маєш рацію, розумію, тобі зараз нелегко доводиться, але, зрозумій, плани трохи змінилися, і цього разу внести гроші доведеться раніше. Сьогодні.

Казначей гидливо посміхався, дивлячись прямо в очі дівчині і явно передчуваючи її метання, голосіння і благання. А ось шиш тобі!

- Хіба у договорі не прописана дату виплат?

- Звичайно, а ще там прописано, що я можу її змінювати у разі непередбачених обставин.

- І що ж це за обставини такі?

- Розумієш, через загибель твоєї родини, я почав хвилюватися про свої внески у справу…

- Не варто, - обірвала Каліста, починаючи виходити з себе і вирішивши закінчити неприємну розмову. - Я виплачу вам покладені сім золотих прямо зараз.

Явно здивований несподіваним поворотом розмови, скарбник витріщився на дівчину, на секунду засмутившись. Але лише на секунду…

- Не сім. Чотирнадцять.

- Чому сума подвоїлася?

- З тих же причин. Я не маю наміру чекати, коли лавка розориться.

- Добре. Чотирнадцять золотих на місяць. Але я вимагаю розписки про отримання грошей.

Цього разу очі чоловіка блиснули неприкритим роздратуванням. Але роки посади виробили особливі вміння та розуміння ситуації. Мабуть, вирішивши на якийсь час відступити, казначей знову мило посміхнувся.

- Домовилися.

Отримавши мішечок з монетами, Верін Арно написав необхідну розписку і вклонився, задумливо розглядаючи Хлою Рейно. Вона в свою чергу магічно перевіряла казначея і хмурилася, відчуваючи захисні амулети, приховані одягом. На жаль, порча і прокляття скасовувалися, хоча Каліста так на них розраховувала ... мабуть, доведеться подумати, як у разі чого відправити чоловіка до праотців непомітно і безболісно для себе, не застосовуючи магію.

І чому Калісту так нервував цей чоловік? Може тому, що навчена досвідом, вона розуміла, виграно лише битву – війна попереду. Адже те, що на її будинок та лавку вже поклали око, було очевидним. Ось тільки супротивник явно не очікував опору. На цей раз. Цікаво, що Арно вигадає наступного? Адже те, що вони зустрінуться, не викликало сумнівів.

- Він скорро поверрнеться, - прокаркав ворон, насупившись.

- Я теж так думаю. Мабуть, очікував побачити заплакану, зламану пигалицю. Нічого, відіб'ємося.

- Оберрежніше тільки.

- Як завжди, - знизала плечима відьма, прямуючи годувати домового, і радіючи невеликому кошику з випічкою, що з'явився на столі. - А у містера Брауна справи налагоджуються.

І схопивши булочку, відкусила шматочок божественно смачного хліба.