Глава 4

Отже, зупинившись перед вельми скромним будинком, частина якого була відведена під пекарню, відьма вдарила палицею об землю, силою промацуючи кожен сантиметр угіддя булочника. Потрібно було зрозуміти, грибні галюцинації спіймало сімейство Браун або ж і справді в їхній обителі завелась погань.

Магія мчала по кожному темному закутку і все ясніше відьма розуміла, що недаремно вона прийшла сюди посеред ночі.

Проблема була. І називалася вона Домовий. Милі добрі істоти, що оберігають затишок та спокій будинку, а іноді навіть захищають від бід та невдач. Зазвичай. Не цього разу.

Цей домовий був не місцевим, озлобленим і мстивим створінням, а розорити сімейство Браун було його основною метою. Та й не просто так він з'явився на порозі булочника, а був покликаний і відправлений, щоб знищити його справу. І підозрювала Каліста, що замішаний тут ніхто інший, як його конкурент із сусідньої вулиці, продажі якого виявилися набагато скромнішими з моменту відкриття крамниці «У Браун». Ну аж надто помітна нитка тягнулася в бік його будинку, та й не так далеко він знаходився. І нехай людському оку вона була непомітна, зате Каліста все виразно бачила. І розуміла – прокляття на домі є, хоч і не зовсім звичайне.

Дивилася Каліста на обшарпаний паркан, будинок, що руйнується, і розуміла, що давно вже ця порча влаштована, хоч і любителем. Її б не дуже здивувало, дізнайся відьма, що хворіють у цій сім'ї часто і тривало, що не затримуються тут тварини, а тісто не піднімається. І виготовлений булочником хліб точно смачним не буде.

А тим часом ворота рипнули і за ними показалася трохи згорблена і явно втомлена фігура Альбера Брауна, хазяїна злощасної булочної. Засмучений і зневірений, чоловік думав про те, як надалі він годуватиме сім'ю. Дітей у них із дружиною було четверо і всі зараз тулилися на шиї у тітки, та чи надовго вистачить її терпіння? І заробляти якось треба, а може і нове місце для булочної шукати? Та тільки хто ж тепер із подібною славою цей будинок захоче, чутки ж розносяться швидше за вітер.

Так що, задумливо з'їдаючи власну печінку, Альбер Браун навіть не помітив присутності старої, ледь не збивши її з ніг.

- Невже, любчику, ти смерті моєї хочеш?! - обурилася Каліста хриплим голосом, мало не впавши.

Звичайно, спробуй так спритно вискочити назустріч перехожому, та ще й не вбивши його ненароком у процесі. Роки практики і лише. А як інакше шукати роботодавців у цьому суворому світі? Тільки в ноги і кидатись.

- Пробачте бабусю, зовсім світла навколо себе не помічаю, - зітхнув чоловік, закриваючи ворота на ключ.

- А що такий засмучений? Аль сталося щось?

- Та вже все місто знає. А ви і не в курсі? – сумно посміхнувшись, кивнув чоловік.

- Чула-чула, що завівся у тебе звір дивний, пакосник знатний.

- Звір дивний? – сміявся чоловік, хитаючи головою. - Та це ж гад проклятий! Мерзота погана! Та щоб їй здохнути від переїдання!

- Тихіше-тихіше! – промовила стара скрипучим голосом. - Невже все так погано?

- Та вже точно не весело. І молилися, і відьом приводили, і обереги вішали, та все лише на кілька днів вистачає. А потім ще більше розносити будинок починає, сволота безсовісна, - махнув рукою булочник і попрямував геть. - Вибач, старенька, та ніколи мені просто так язиком тріпати.

- А що скажеш, якщо я допоможу? - закинула вудочку відьма, ударивши палицею об землю.

Загорілися зелені очі змії, заворушився роздвоєний язик тростини, що ожила. На мить… чи здалося?

Потираючи очі, не одразу повіривши, але починаючи здогадуватися хто перед ним стоїть, булочник то закривав, то розкривав рот у німому подиві чи страху.

- Та вистачить рибу зображати, - не витримала Каліста, насупившись.

- Відьма чи що?

- А якщо й так?

- Були вже тут відьми, пробували вигнати заразу, тільки нічого не вийшло, - трохи відступивши і обережно підбираючи слова, бурмотів булочник.

- І не вийде. Не тих відьм ти запрошував. Прокляли діло твоє і дім. І гуляє зараз у ньому домовий, наведений недругом твоїм від заздрощів та злості. І псує все, щоб тебе знищити. І чистити такий бруд – не білих відьом робота, а моя. Тому нічого і не вийшло.

- Звідки ти знаєш?

- Звідки мені що відомо - моя турбота. А тобі вирішувати, як бути далі.

- Я б і радий будь-якій допомозі, та тільки багато заплатити вже не зможу, всі запаси зникли, піч майже зруйнована, а на роботу мене брати бояться, та й будинок продати не вдасться. З такою-то славою.

- Не бійся, голубчик, більше ніж ти можеш дати, не попрошу. Це після обмовимо. А зараз, якщо вже ти дуже просиш, пройдемо в будинок, познайомимося з твоїм гостем.

А от домовичок Калісту вже чекав і у всеозброєнні. Бо тільки-но двері відчинилися, піднявся вихор, рвонуло вітром усе не прибите. І полетіли відьмі назустріч речі, що залишилися в хаті: полиці, горщики, ганчірки, стільці… Нервував, гад мілкий, захищався. Та тільки від кого? Від Калісти? Оце і справді смішно.

 Спалахнули зелені очі на палиці, ворухнулася голова зміїна і, вдаряючись ніби об невидиму стіну, впали на підлогу всі саморобні «снаряди», стих порив вітру і навіть пил тихо осідав. Пискнуло щось у кутку, привертаючи увагу відьми. І помчали по хаті заклинання стародавні, змушуючи танцювати тіні, відкривати все невидиме. Виплескувалася сила темна, і на мить здалося булочнику, що стоїть на місці старої молода рудоволоса красуня.

Здавалося, мабуть…

А в кутку, розпливаючись чорним димком, шипів, скалився і ставав дибки, чи то вовк, чи лис. Чорний, мов сажа, домовий з жовтими очима, що світилися, двома хвостами і маленькими ріжками, явно готувався напасти.

І напав. Кинувся стрілою, випустивши пазурі і розкривши пащу, та дико пищав.

- Спи! - крикнула Каліста, піднявши долоню і огортаючи магією духу. Миттєво істота зникла і  знову з'явилася біля ніг відьми, скрутившись клубочком і мирно посапуючи.

Булочник від страху голосно гикнув, скрючившись і стиснувшись біля дверей.