Глава 1

Застати Калісту зненацька було в принципі складно, але тільки зараз відьма зрозуміла, як сильно обросла обтяжливими для будь-якого темного зв'язками. Тому що захистити їй хотілося не тільки себе: Ремі, Селену, Гора - аж на три людини більше, ніж належало чорній відьмі. Адже зараз не простий відьмак стояв навпроти і скалив невеликі ікла на її родину. Потомственний некромант - це вам не жарти. З такою силою рахуватися треба. І хоча знала відьма, що їхня зустріч – неминуча, та тільки відтягувала її як могла. Напевно, не таке вже й бездоганне її маскування, раз Калісту вичислили, та ще й зустрітись вирішили так недоречно – у публічному місці. А була б її воля, вона б його в якомусь провулку з-за спини та й придавила. А із-за спини тому, що тільки найсильніші відьми могли потягатися силами з некромантом. Така вже природа темряви – їм навіть мертвих підняти особливих труднощів не складає. Та тільки й Каліста не ликом шита, і не вперше заміжня, як кажуть. Знання та силу жінка накопичувала довго та старанно. Може тому, коли некромант випустив пітьму, вона розбилася об щит відьми, яка на момент тріумфу не втрималася, посміхнулася чоловікові.

На жаль, раділа вона недовго, тому що розуміла, що себе видає, але й наражати друзів на небезпеку не могла. А хлопчик, що тулився до ноги, взагалі змушував оскалитися, подібно вовчиці з виводком. І хто б міг подумати, як сильно змінював відьму час, проведений в компанії з дитиною.

Що саме планував некромант – Каліста не знала, хоч і підозрювала – грає, як кішка з мишею, перевіряє межі її можливостей та погрожує.

Він стояв під зливою, продовжуючи посміхатися, але втягнувши силу назад.

Ось і сталося їхнє знайомство. І щойно її акуратно попередили. Тепер некромант знав її ім'я, її адресу та її слабке місце… цілих три.

- Тут… опівночі, – беззвучно прошепотіли губи темного господаря міста.

Але Каліста почула, мовчки дивлячись в спину чоловіка, що віддалявся, і притискаючи дитину, яка бачила тихе протистояння двох темних. Малолітній маг все-таки, тут мало що приховаєш. Та й чи потрібно? Адже не квіточка ніжна росте.

Тим часом останній гість кинув жменьку землі в могилу, особливо голосно заволала та сама тітка Веріна, Вагнера Горац, а храмовник з полегшенням оголосив про закінчення панахиди. І всіх запросили пообідати за упокій покійного.

Народу цього разу було набагато більше. Тому що веселитися в честь казначея хотів мало хто, а на його похороні обплювати покійного - кожен другий, з ким він особисто був знайомий. Так що столи накривати довелося навіть на вулиці, ще й трохи магії використати, щоб на всі голодні роти смаколиків вистачило. Та й гріх не скористатися можливістю прорекламувати солодощі Селени.

Засідали гості недовго, доки їжа не скінчилася, бо цього разу алкоголем не частували – наказ Калісти. Ось не любила відьма наслідки п’янок суспільного масштабу.

Тітонька Вагнера і тут виявилася найгучнішою, голосячи й утрамбовуючи всі страви, до яких могла дістатися. Та ось тільки з вдовою Веріна спілкуватися не побажала, навіть не привіталася, демонстративно ігноруючи та явно вважаючи зайвим витрачати на дівчину свої сили та час. Навіщо якійсь жебрачці стільки уваги з панського плеча? Цьому Каліста тільки зраділа – шум вона не любила, а скандальних панянок особливо. Адже саме на скандал дівчина і чекала, заздалегідь розмірковуючи про порчу, яку можна застосувати проти Вагнери Горц, жінки, навіть ім'я якої звучало войовничо.

          Каліста ж поводилася тихо і скромно, приймаючи співчуття. Не час зараз їй виявляти свою вдачу і втрачати козирі. Нехай і далі думають, що вона сіра нешкідлива мишка. Тож усім бажаючим висловити співчуття, відповідала:

- Ми з сином сумуємо у цей важкий для сім'ї день і дякуємо вам за участь. 

Ця фраза змусила насупитися не одного гостя. Та тільки не прийнято було у вищому суспільстві ставити питання особистого характеру та лізти з одкровеннями на публіці. Так що фурор вона все ж таки справила, тому що здогадів було багато. Іноді, слухаючи, як створюється чергова плітка, що йде в народ, дівчина не могла стриматися, приховуючи кашлем недоречний сміх.

Проте, коли до вдови підійшла знайома парочка, градоправитель Мірек Хок та королівський прокурор Бернар Террі, всі церемонії та основи етикету відійшли на задній план.

- Чий син? Прошу мене вибачити за незнання, - чемно поклонився прокурор, мило посміхаючись.  

- Мій і мого покійного чоловіка, - так само мило хлопаючи очима, відповіла Каліста, спостерігаючи витріщені здивовані очі. - Верін не хотів зіпсувати хлопчика і вирощував його сам. Суспільство зараз таке жорстоке, а Рамон дуже бентежиться і часто відмовчується.

- Але дозвольте, як таке можливо, вам нещодавно тільки вісімнадцять виповнилося, - витріщився прокурор, непристойно дивлячись на живіт жінки.

- Ох, ви певне все не так зрозуміли. Рамон - визнаний син мого покійного чоловіка та його законний спадкоємець. А я – його мачуха та офіційний опікун.

- Ви можете це підтвердити?

- Звісно. Хоч зараз, якщо вам завгодно. Усі папери зберігаються у мене та нотаріуса. Чоловік хотів уявити хлопчика суспільству, як тільки ми одружимося. Але не встиг, - важко зітхнула відьма, піджавши губи.

Сліз вона не пускала, істерик і голосіння не влаштовувала, на приємний подив чоловіків. А тому, була визнана чарівною молодою особою з перспективою та крихтою розуму. Чому крихтою? Тому що, на думку чоловіків, лише такою кількістю міг вимірюватися розум жінок в ідеалі. Інші ж задовольнялися характеристикою менш гідною – простим словом «кури» з мізками відповідного розміру.

- Я хотів би ознайомитись з їх змістом, якщо дозволите, - недовірливо хмурив брови градоправитель. – Коли, кажете, оголошують заповіт?

Подібна поведінка звичайно була верхом непристойності і навіть хамством, але зараз зухвалість чоловіків грала відьмі тільки на руку. Та й посади їх дозволяли багато, мало не до тієї свічки, що біля ліжка тримають.