Розділ 8: Кров, яка пам’ятає

Шлях до виміру тіней лежав через Озеро Безмовності — магічне місце, де час стихає, а все, що ти відчуваєш, озвучується тільки… кров’ю.

Амедла ступала обережно. Ще кілька годин тому вона кидала іронію як ножі. А тепер… мовчала.
Бо серце билося тривожно. Бо записка від Рафея була занадто прощальною.

— Не смій вмирати драматично і на самоті, — бурмотіла вона під ніс. — Це мій трюк, і я його патентувала.

На мосту з тіней її вже чекали.
Сторожі Вічності — істоти у масках, ніби витесаних зі сну. Вони не говорили. Тільки витягли клинки з білої сталі.

— Я прийшла по нього, — сказала Амедла. — І ніхто мене не зупинить.

Але одна з істот здійняла руку — й меч пройшов крізь магію.

І прямо в неї.

Раптовий біль. Гарячий спалах. Здригнулись усі дзеркала всередині.

Клинок зачепив її бік.
Вона впала на коліна.
Її пальці торкнулись рани. Кров — темна, з відблисками фіолетового сяйва.

— Цікаво… — прошепотіла. — Я думала, я холодніша.

Сторож зупинився. Нахилився.

Але перш ніж нанести другий удар — простір затремтів.

— Відійди від неї, — пролунав голос.
Низький. Розгніваний. Знайомий.

Рафей.

Він вийшов з тіні — очі палали, руки тримали дві стародавні склянки з кров'ю, змішаною з магією.

— Вона пройшла сюди не просто так, — сказав він. — Вона пам’ятає. Вона вибрала. І ти ранив те, що я ще не встиг зберегти.

Він кинув одну з фіал у бік істоти — вибух срібного світла розніс її на пил.

І в наступну мить він уже був біля Амедли.

— Ти знову драматично врятував мене? — прошепотіла вона, бліда, але усміхнена.
— Хтось має це робити. Ти ж зайнята сарказмом.

Він притиснув її до грудей.
— Я повернувся, бо ти обрала мене. Але якщо ти загинеш — прокляття повернеться. І цього разу вже назавжди.

— Ну… тоді, мабуть, поцілуй мене до того, як я знову втрачусь у часовій спіралі.

— Амедло…
— Просто поцілуй.

І він поцілував.
Справжню. Поранену. Сміливу.
Без минулого. Без угод. Без примусів.

Тільки їхній вибір.
І кров, яка пам’ятала, навіть коли розум забував.