Розділ 6: Поцілунок , якого не мало бути

Амедла стояла перед дзеркалом у власній кімнаті, коли відчула, як температура впала.
Вона обернулась.

— О ні.

Перед нею стояла вона ж сама, але в іншій сукні — тій самій, у якій вона бачила себе в спогаді про 1722 рік. Сукня була чорно-золота, з фіолетовим шлейфом, очі — глибші, і вуста — чужі.

— Ти… Амедора? — спитала Амедла.

— Я — та, ким ти мала стати. Якби все пішло правильно.

— Або неправильно.

Амедора усміхнулась криво.
— І я прийшла, щоби завершити почате.

Рафей зайшов до зали, де колись відбувався бал Вальдштейнів.
А там — Вона.

Він зупинився.
— Амедла?

— Не зовсім, — відповіла вона тим самим голосом, який знав напам’ять, — але достатньо, щоби нагадати.

Він зробив крок ближче.

— Це пастка?
— Це правда, яка просочилась у теперішнє.
— І чому ти тут?
— Щоби повернути те, що колись було наше.

— Я вже не та людина, — сказав Рафей.
— Але твоя душа — та сама. І вона завжди була моєю.

Вона наблизилась.
І перш ніж він встиг щось сказати…

…вона його поцілувала.

На мить — усе зникло.

Він відчув тепло, світло, спогади. Він був знову молодим, живим. Без вампірського холоду в грудях. І десь там — серед згадок — Амедора тримала його за руку, сміялась, говорила, що він “теж може бути смішним, якщо старанно пробує”.

Але коли він розплющив очі — її вже не було.

А з дверей — дивлячись, як в обличчя пощочина — увійшла справжня Амедла.

— Цілуєшся сам з собою, тільки з довшим шлейфом? — спокійно промовила вона.
— Амедла, це не те, що…
— Звісно, ні. Це просто привид минулого, який вирішив переконати тебе, що ти ще досі в нього закоханий. Цілком буденна ситуація.

— Це не було… Я не хотів цього. Вона... скористалась.

— А я? Я тут, поруч. Я борюсь за нас. Я ризикую. Я пам’ятаю тепер усе.

— Я знаю! І я не хотів…

— Але поцілував.

Амедла розвернулась.
— Якщо ти ще не вирішив, кого саме кохаєш — я поцілую когось іншого.
— О, справді?
— Є цілий цвинтар кандидатів. Я не вибаглива.

І вона зникла, залишивши за собою аромат кориці, гніву та непередбачуваної магії.

Рафей опустив голову.
Амедора була лиш тінню. Але в тій тіні ще було щось, що його тягнуло.

— Що, як усе це частина випробування? — прошепотів він. — І ми обоє провалюємо.