Розділ 5: Ми вже це переживали (але мовчали)

Маєток Вальдштейнів. Рік 1722.

Амедла стояла на порозі, ховаючись під каптуром, а Рафей стискав руків’я кинджала, якого у його сучасному арсеналі давно не було.

— Це неможливо, — прошепотів він. — Я був тут. Саме тут… перед тим, як помер.

— А я? — спитала Амедла. — Чому все так… дивно знайоме?

У повітрі висіла гіркувата нота незакінченого закляття.

Двері відчинились самі. А за ними — юний Рафей фон Вальдштейн, живий, гарячий на щоках, ще не зім’ятий віками. Йому щойно виповнилося двадцять п’ять.

І він подивився просто на Амедлу.
Й очі його… розширилися.

— Аме...дора...?

— Перепрошую, хто? — прохрипіла вона.

— Це не може бути… — юний Рафей зробив крок вперед. — Ти повернулась…

— Ти мене знаєш? — спитала Амедла.

— Я тебе… кохав, — сказав він, і голос у нього затремтів. — Усе життя. Але ти…

— Я?

— Зникла в ту ніч, коли мали провести обряд злиття душ. Ми… мали одружитись.

Сучасний Рафей стиснув кулаки.

— Це неможливо. Це якась... пастка.

— Ні, — прошепотіла Амедла. — Це я… починаю згадувати.

У голові з’явився спогад.

Той самий маєток. Вечір. Вогники. Вона — у чорному з золотом.
А він — ще не вампір, ще не проклятий.
І обряд. Закляття про вічну вірність. Але щось пішло не так.

Хтось втрутився.
Хтось заборонив цей союз.

— Нас… розірвали, — прошепотіла вона. — В буквальному сенсі. По часу.

— Ви прокляті, — пролунав голос з-за спини.
Стара жінка в капюшоні. Її очі світились зеленим.

— Ви тоді знехтували законами. Союз Відьми й Людини? Заборонено. Ваше кохання — було аномалією.

— Це не причина знищувати наші душі! — вигукнув юний Рафей.

— Тому вас і розірвали на шматки. Одного зробили безсмертним. Іншу — змусили забути.

— І весь цей шлюб… — промовила Амедла. — …теперішній. Це була спроба знову звести нас разом?

— Але тепер я не людина, — сказав Рафей. — А ти — відьма, яка вже нічого не забула.

— І якщо ми завершимо те, що не завершили тоді…

— …Можливо, ми знімемо прокляття. І зможемо вибрати один одного — вільно.

Юний Рафей почав бліднути.
— Моє існування — тимчасове. Ви тут лише на мить. Але пам’ятайте: усе це вже було. І ви вижили.

Він зник.

І на підлозі залишився тільки перстень.
Такий самий, як у Амедли на шиї.

Той, що вона носила з дитинства, не знаючи, звідки.

— Ми вже були парою, — сказала вона. — Ми вже боролись за цей союз. Але тепер…
— Тепер — наша черга завершити історію, — відповів Рафей. — Без проклять. Без забуття.

Вони взялись за руки.
І темрява в маєтку затремтіла.