Розділ 4: Суд іронії, або Реальність №9 подає до суду

З ранку в маєтку пролунав тривожний звук:
дзвінок з мультивсесвітнього поштового порталу.

Рафей відкрив конверт і зітхнув.

— Що там?
— Нас викликають до Суду Паралельної Реальності №9.
— На підставі чого?
— “Надмірна кількість іронії, сарказму й руйнування часових меж через прояви почуттів у фентезійному контексті”.

— Прекрасно. Я ще не мала приводу вдягти свою сукню “Свідок хаосу”.

Судова зала в Реальності №9 виглядала, як перехрестя між операційною, бібліотекою і театром абсурду. Там сиділи:

Головний Суддя — з головою годинника, який тікав уперед.

Прокурор — версія Амедли, але з прямим волоссям і ненависною тягою до порядку.

Свідок — кіт, який бачив усе і не збирався мовчати.

— Підсудні, — сказав Суддя, — ви обвинувачуєтесь у тому, що ваш шлюб викликав резонанс у щонайменше семи світах, один з яких став романтичним мюзиклом.

— Ми не давали згоди на мюзикл, — обурено сказала Амедла.
— Особливо не на той, де я співаю про “любов із прокляттям у серці”.

— Ваше єство порушує баланс! — вигукнула прокурорка-Амедла. — Ви створили аномалію! Почуття замість функції! Ви вибрали одне одного! Добровільно!

— І це... злочин? — озвався Рафей.

— У Паралельній Реальності №9 — так. Тут почуття заборонені. Усі шлюби — розраховані. Усі союзи — за контрактом. Ніяких «любовних вибухів», які зривають міжвимірні шви!

— Прекрасна реальність. Ідеальна для самотніх юристів, — буркнула Амедла.

— Ваша поява тут змінила все, — продовжила прокурорка.
— Ми втратили дві бібліотеки, одне озеро і вівцю, яка почала читати поезію.
— Це все — через вас.

— Хвилиночку, — втрутився Рафей.
— Якщо навіть вівця змогла знайти себе завдяки нашому шлюбу — може, проблема не в нас?

— Заперечення! — прокричала прокурорка.

— Погоджено! — Суддя вдарив молотком. Він дзеленькнув. І… тріснув.

— Що це було? — прошепотіла Амедла.

— Ми зламали Суд своєю нелогічністю. Його реальність не витримала концепції шлюбного сарказму, — сказав Рафей.

Все навколо почало руйнуватись. Стеля загула. Суддя перетворився на пісочний годинник і впав.

— ТІКАЄМО! — закричала Амедла.
— Куди?
— ДОДОМУ! АБО ХОЧ У ТУ РЕАЛЬНІСТЬ, ДЕ САРКОФАГИ НЕ РОЗМОВЛЯЮТЬ!

Останнє, що вони встигли побачити перед стрибком у портал — це прокурорка, яка кричала:

— Ви не закінчили свою місію! Прокляття — ще не зняте!

І тоді портал затягнув їх… не зовсім назад.

Вони прокинулись у…

…Місці, де почалося перше Прокляття.
Місці, що виглядало підозріло знайомим.
І на дверях табличка: “Вальдштейн. Маєток. 1722 рік.”