Розділ 3: ліс ,що плаче голосніше за тещу

Амедла й Рафей прибули у Плачучий Ліс на новій мітлі, яка страждала на екзистенційну кризу.

— "Я не призначена для цього... Я мала літати над північними полями! А тепер у мене шини з прокляття й відьма в капюшоні!"

— Не слухай її, — прошепотів Рафей, — у неї середньовічна депресія.

— У мене капюшон із павутини! Це стиль! — буркнула Амедла.

Плачучий Ліс був... надто чесним.

Дерева стогнали, бурмотіли, видавали філософські зауваження, наче з’їли по підручнику Карла Юнга. Одне дерево кричало:
— “Ви не пара! Ви — катастрофа в затишному пакуванні!”

— Дякуємо, дубе. Заздрість — це коріння всіх проблем, — відповіла Амедла, кидаючи у нього жмут проклятого моху.

— Яке наше завдання тут? — спитала вона у Рафея, коли дуб затих у гніві.

— За словами архіпринца, тут стався "інформаційний прорив". Ліс почав бачити альтернативні версії майбутнього — і почав… говорити їх вголос.

— А це означає, що…?

— Що зараз хтось або щось з майбутнього спробує втрутитись у наші справи. І з великою ймовірністю — у наш шлюб.

— Не можна навіть раз спокійно посваритись.

Невдовзі вони знайшли дерево-пророка, яке дрижало, як голова Ради Магів, коли Амедла заходила в залу.

— "Ви вже загинули, але ще не зараз..." — промовило воно.
— "Він уже бачив себе в іншій версії. І не всі вижили."

І тоді з-за стовбура з’явився він.

Рафей. З майбутнього.

Той самий фрак, ті самі очі… тільки темніші. Погляд — порожній. А за плечем — руїни світу, що виблискували у магічному згустку.

— Я прийшов, бо ви зробили помилку, — сказав він.
— Ви довірились почуттям. Ви вибрали її.
— І це зруйнувало все.

Справжній Рафей подивився на Амедлу.
— Можна я вдарю себе з майбутнього?

— Можна. Але я перша.

— Стоп, — сказала вона і підійшла до майбутнього Рафея.
— А чому ти вирішив, що любов = помилка?

— Бо вона змусила мене відчувати. А почуття — слабкість.

— А ще вони — сила, дурнику з 2132 року.

І вона, не вагаючись, поцілувала свого Рафея — тут і тепер.

Майбутній зойкнув, скривився, почав… тріщати. Простір навколо нього згинувся.

— Що ти зробила?! — крикнув майбутній.

— Зламала часову петлю. Любов’ю. Як банально — але ефективно.

Мить — і все стихло.

Ліс перестав стогнати.

— Схоже, ми… зробили це? — здивовано сказав Рафей.

— І нічого не вибухнуло. Мабуть, це любов.