Розділ 10: Як розлютити Раду Вищих Сил — короткий практичний курс

— Тобі точно варто вийти в такому вигляді? — спитав Рафей, коли Амедла, одягнута у блискучу бойову сукню кольору нічного невдоволення, закінчувала пришпилювати череп до зачіски.

— Так. Якщо я маю знищити бюрократичну тиранію, то принаймні хочу виглядати фатально.

— У тебе це природно.

— Ти знову фліртуєш?

— Ні. Я просто нарешті зрозумів, що твоя агресія мені імпонує.

Рада Вищих Сил засідала в Кристальному Залі. Вони не очікували вторгнення. Тим паче — з музикою.

— Це… «Requiem for a Dramatic B***h»? — хтось прошепотів.

— Так. Наш новий гімн.

Двері з грюкотом розлетілись. Відьма зайшла — не одна. Позаду неї крокував вампір в мантії, яка виглядала дорого, зухвало і підозріло схоже на її стару піжаму.

— Амедло фон Вальдштейн, — почав Архімаг, — ви порушили—

— Я порушила все, що ви собі написали на пергаментах ще за епохи, коли магія боялась вас. І знаєте що? Вона більше не боїться.

Зі стелі впав перший кристал. Потім ще один.

— Ви вкрали мою ідентичність. Мою магію. Ви визнали фальшивку справжньою лише тому, що вона менш зухвала.

— Вона була приємна!

— Вона була… пластикова. Я справжня. І я прийшла не за вибаченням. Я прийшла за ревізією.

Рафей мовчки подав їй сувій.

— Це що?

— Твій офіційний запит на «переналаштування світового порядку через системну дискримінацію незалежних магівських структур із елементами готики».

— Я знала, що закохалась не дарма.

— Офіційно?

— Майже. Після цього засідання можеш подати ще одну заяву.

Коли Амедла підійшла до головного трону Ради, Лія вже сиділа там. Все ще з її обличчям. Все ще з частиною магії. Все ще… переконана, що виграла.

— Дорога, — сказала Амедла, — ти досі не зрозуміла. Бути мною — це не магія і навіть не прокльони. Це здатність з’явитись у найгірший момент і перетворити його на сцену.
І зараз — ти в епіцентрі.

Вона торкнулась амулета. Він блиснув.

І копія зникла.

Не розчинилась — а вибухнула емоціями, ілюзіями, фрагментами штучної пам’яті, що обсипались мов луска зі зміїної шкіри.

Зал затих.
Рада мовчала.
Навіть хтось знепритомнів. (Ймовірно, заздрісний архіваріус.)

— Що тепер? — запитав Рафей, коли вони стояли посеред руїн політики, брехні й порцелянових люстр.

— Тепер — ми не одружені за примусом.

— А за чим?

Амедла подумала. Подивилась на нього.
Того самого вампіра, який не сміявся, але розумів кожну її іронію, і не рятував її, а стояв поруч, коли вона палала.

— За безумством. Добровільним. Симетричним.

І, не чекаючи драматичного моменту, вона поцілувала його сама.

— Ну що ж, — прошепотів Рафей, — це навіть краще, ніж саркофаг.