Розділ 8: Вкрадена магія і викривлене дзеркало

Амедла прокинулась із відчуттям, ніби її вивернули навиворіт, посолили зсередини і змусили усміхатись у відповідь.

— Ти виглядаєш… менш зухвало, ніж зазвичай, — сказав Рафей, коли вона вийшла на балкон.

— Я не спала. Мені снилась я. Але інша. Вона — усміхалась. Пекельно чемно. І… сказала, що тепер її черга бути "кращою мною".

— Це точно не був комплімент.

— Це була погроза.

Амедла торкнулась амулета на шиї. Він не пульсував. Не світився. Нічого не відчувала. Ані мани, ані зв’язку з джерелом. Лише порожнечу.

— Вона… вкрала мою магію.

— Як?

— Коли ми знищили лабораторію, вона використала уламок. Дзеркала пам’яті. Я, дурепа, залишила щілину в захисті. Думала, все закінчилось. А вона — тільки почала.

Рафей підійшов ближче, серйозно, без звичного сарказму.

— Ти без магії. Вона з твоєю силою. Це...

— Це бісить. Це обурює. Це неможливо. І, найгірше… це особисте.

— Вона не просто хоче зруйнувати шлюб. Вона хоче стати тобою. І залишити тебе за рамками.

— Не вийде. Ніхто не краде мою особистість. Я її сама краду, коли потрібно.

У цей самий час Лія стояла посеред Зали Родоводу. Магія нова, як блискавка, текла по її венах. Вона сплела пальці в заклятті — й стіни тремтіли.

— Тепер усе буде інакше, — прошепотіла вона. — Я — сильніша. Я — глибша. Я — вона, але досконаліша.

Поруч стояли двоє магів у масках. Один із них нахилився:

— Наступний крок — ритуал підміни.

— Так. Обличчя в неї вже моє. Магія — моя. А тепер залишилось забрати ім’я.

— І що з нею?

— Вона залишиться ніким. Без магії. Без імені. Без… Рафея.

— Добре, — сказала Амедла, втупившись у стіну. — Ми не можемо просто піти й попросити назад мою силу. Треба діяти… нетипово.

— Ти пропонуєш хитрощі?

— Я пропоную жахливий план, який точно спрацює, бо настільки абсурдний, що Лія не зможе його передбачити.

— Звучить як наш шлюб.

— Тільки з меншою кількістю слів "ваш гонор — огидний" і більшою кількістю вибухів.

— То в чому план?

Амедла посміхнулась, і та посмішка була небезпечно знайома.

— Ми підемо в Дзеркальний Круг. І створимо копію… мене. Але зі специфічним модифікатором.

— Яким?

— Яка ненавидить фальшивих відьом, крадену магію, некроспогади — і любить бити людей стільцем.

— Це буде… ефектно.

— Це буде катастрофа. Але саме така, яка нам потрібна.

Наступної ночі в підземеллях Дзеркального Круга блищало срібло, дзеркала обертались, і в повітрі тремтіла формула:

"Створити не дублікат, а суддю."

Амедла стояла в центрі кола. Без магії, лише з характером. Рафей тримав у руках старий грамофон, що чомусь був потрібен для резонансу особистості. (А ще там крутилась платівка "Фатальний фламенко в д-мінорі", бо чому б і ні.)

Вибух — і з тіні вийшла інша Амедла.

— Так. Хто тут кого краде?

— Привіт, — сказала справжня Амедла. — Хочеш відібрати в когось магію назад?

— Якщо це включає прокльони, бійки, сарказм і перефарбування зачіски, то я вже в дорозі.

— Добре. Бо час сказати Лії, що з моєю магією не йдуть красти особистість.

А в самому фіналі розділу ми бачимо Лію, що стоїть перед Залом Імен. Вона вже готова завершити ритуал. Ось-ось стане офіційною Амедлою фон Вальдштейн. Але в дверях з’являються дві Амедли. І жодна — не має наміру відступати.

— Вибач, люба, — каже одна.
— Але "бути мною" — це не плагіат. Це прокляття. І я його поверну.