Розділ 7: Лабораторія спогадів і зайвих наречених

— Ти впевнена, що ми йдемо правильним шляхом? — озвався Рафей, переступаючи через чергову калюжу темної, згустілої магії.

— Якщо шлях смердить рунами, а на стінах — символи забороненого некрокоду, то так. Саме сюди й тягнуть нитки, — відказала Амедла, махаючи мітлою, яка, здавалося, нервувала.

— Чому вона здригається?

— Вона відчуває, що тут колись щось оживлювали. І що це "щось" не хотіло бути оживленим.

— Як і більшість мертвих, — пробурмотів Рафей.

Вони стояли перед дверима, на яких не було ручки. Лише фраза, вигравійована у камені:

"Входиш зі спогадами — виходиш без."

— Ну, прекрасно, — сказала Амедла. — Ти не дуже тримаєшся за минуле?

— Я його уникаю. Так легше жити довго. І драм менше.

— Тоді вперед, мій безпам’ятний вампіре.

Вони увійшли.

Приміщення, в яке вони потрапили, нагадувало химерний шлюб алхімічної лабораторії та музею втрачених ідентичностей. Банки зі спогадами стояли на полицях: бурштинові, мерехтливі, пульсуючі. А в центрі — стіл, на якому лежала… копія Лії.

— Що це, в біса, таке? — прошепотіла Амедла.

— Це… друга версія. Чи перша? — Рафей нахилився ближче. — Вона не дихає. Це оболонка.

— Вони створювали її знову і знову, поки не вдалося оживити. Лабораторія некроспогадів. Хтось виловлював спогади про неї, вкладав у копії… поки одна не стала "живою".

— Це не просто воскресіння, — сказав він. — Це штучне відтворення особистості.

— А тепер уяви, що ще вони можуть відтворити. Нас, наприклад.

Амедла торкнулась однієї з банок — і побачила себе. Точніше, іншу себе. З волоссям, зібраним у строге мереживо, без усмішки, у темно-червоній сукні й… слухняну.

— О Боги.

— Що?

— Вони намагалися створити мене. Але… покірну. Політично зручну. Наречену за контрактом, яка мовчить.

— Яке жахіття.

— І яка іронія: вийшло з точністю навпаки.

У центрі кімнати ожив щоденник. Сам себе відчинив, сам перегорнув сторінки. Записи пульсували чорнилом:

Експеримент №73: Лія. Пам’ять про кохання не стабільна. Додаємо ревнощі. Спрацювало.
Експеримент №80: Амедла. Оригінал надто непередбачуваний. Усі копії збунтувались. Відмінити.

— Отже, вони не просто нас хочуть контролювати, — пробурмотіла Амедла. — Вони нас перебудовують.

— Це не змова, — сказав Рафей. — Це реконструкція.

— І що роблять із копіями, які не підходять?

У темному кутку щось шаруділо. Вони підійшли — і побачили цілу кімнату… заповнену невдалими версіями. Всі — нерухомі, майже застиглі, очі пусті. Лія, Амедла… ще Амедла. І… Рафей?

— Оце вже ні, — сказав він, озираючись на себе з усіх боків. — Я, звісно, симпатичний, але не настільки, щоб множитися.

— Вони створювали тебе. І знищували, коли не підходив. Скільки спроб було, щоб зібрати «ідеального» Рафея?

— Нуль, — прошепотів він. — Бо цей — справжній. А решта — просто ляльки.

— Добре, — Амедла стиснула зуби. — Я втомилась бути чиєюсь копією. Я — оригінал. І зараз усе це піде до біса.

Вона підняла руку — і повітря наповнилось блискавками. Пил здійнявся з полиць, банки задзвеніли.

— Амедло, чекай!

— У мене був день. Мій шлюб — фарс. Моя мітла — брехуха. Моя "конкурентка" — нежива. Я маю повне моральне право стерти з лиця землі лабораторію, в якій мене намагались замінити на зручнішу версію.

— Справедливо, — кивнув Рафей. — Я візьму протоколи й втечу трохи раніше вибуху.

— Романтик.

— Ти закохаєшся.

— Знову?

Лабораторія вибухнула під гімн гніву, з нотками сатисфакції.

А в маєтку, далеко від епіцентру, Лія відкрила очі.

— Вони знайшли її, — прошепотіла. — І вона — справжня.

У її долоні пульсував уламок дзеркала. І в ньому — обличчя Амедли