Розділ 6: Мертва, але принципова.

Вони повернулися в маєток майже спокійними.

Амедла планувала допит мітли. Рафей — перевірити, чи його дядько не виліз із саркофага завчасно (останній раз це закінчилось чумою і скандалом у три газети). Але спокій, як завжди, був недовговічним.

Бо двері до гостьової кімнати були відчинені.

— Ми не залишали їх так, — пробурмотіла Амедла.

— Гірше. Ми її взагалі не відкривали з весілля.

У кімнаті — темрява, присмак некромантії в повітрі… і фігура на дивані. Вона сиділа рівно, руки складені на колінах. Волосся біле, як сніг. Очі… мертві. Але відкриті.

— Привіт, коханий, — сказала вона. Голос був спокійним, з ледь чутним тріском — як крижинка, що тріскає навпіл.

— О ні, — сказав Рафей.

— Що — «о ні»? — шипіла Амедла, вже напівготова до закляття. — Це хто?!

— Це… моя колишня наречена. Вона… мала бути мертва.

— Дуже дотепно. А тепер спробуй знову, але так, щоб я не захотіла кинути тебе в саркофаг догори дриґом.

— Ліа фон Ейзенблад. Наречена з договору, укладеного сто років тому. Загинула при… обставинах.

— Обставинах, — повторила Амедла. — Це я так називаю моменти, коли мій зіллеварильний котел вибухає від образи.

— Вона зникла під час ритуалу злиття родів. І її ніхто не знайшов.

— А я ось — знайшлась, — усміхнулась Ліа. — У твоєму домі. В твоїй гостьовій кімнаті. І, о сюрприз, у новому житті. З деякими… корекціями.

Амедла підійшла ближче.

— Некромантія. Нечиста. Примусова реанімація. Хтось воскресив тебе без твоєї згоди?

— Хтось? — Ліа повільно повернула голову до неї. — Чи, може, цілий Рід. У них плани. І я — частина. Я мусила повернутись, щоб завадити вашому шлюбу.

— І що далі? Ти просто переїдеш сюди, обереш свою половину шафи й будете втрьох ділити кухню?

— Якщо потрібно. Хоч я і не їм. Але я вимагаю повернення мого статусу.

Рафей прикрив обличчя рукою.

— Я розумію, що звучить безглуздо, — сказав він Амедлі. — Але я присягаюсь: я не знав. Вона була мертва. Вона мала бути мертва.

— Угу. А тепер — не дуже. Дівчата з минулого завжди повертаються тоді, коли з ними найменше хочеться мати справу.

— Я — не дівчина, — промовила Ліа. — Я — політична відповідальність у плоті. І я прийшла забрати своє.

— А я — відьма з дефіцитом терпіння. І якщо ще одна «політична відповідальність» скаже, що я зайва у власному шлюбі — то я почну кидати ножі. Думками. І шепотом.

Ліа підвелась. Її рухи — надто плавні, як у того, хто давно не має пульсу.

— Побачимо, хто з нас — зайвий. Мені лише треба пригадати, як дихати.

— Тобі не потрібно дихати. Потрібно — йти, — прошепотіла Амедла. І в її пальцях уже пульсувало срібне світло.

— Чудово, — сказав Рафей за кілька хвилин, коли вони зачинили двері кімнати й замкнули всі сім замків. — Я одружений на відьмі. І моя мертва екснаречена воскресла, щоб зруйнувати шлюб, якого я не хотів.

— Романтика, — відповіла Амедла. — Я дам тобі п’ять хвилин, щоби переписати заповіт. Потім — знайдемо, хто її оживив. Бо це явно частина тієї ж змови.

— Можливо, наступного разу ми просто заведемо кота. Разом. Це було б менше клопоту.

— Я вже маю кота. Його звати Апокаліпсис. І він тебе не любить.

— Із розумних причин.

За дверима, у темній гостьовій кімнаті, Ліа сиділа, тримаючи в руках старий срібний кулон.

— Я повернулась, як ви просили, — прошепотіла вона. — Але я не обіцяла, що слухатимусь.

Її очі засвітились синім.
Занадто яскравим.
Надто живим для мертвої