Розділ 5: Банк, в якому все підозріле — включно з повітрям

— Я все ще вважаю, що це пастка, — сказала Амедла, переступаючи поріг Nocturnum Bank & Trust, найстарішого вампірського банку континенту. — Банки — зло. І це не метафора.

— Якщо не довіряєш банкам, чому тримаєш золото в шкарпетках?

— Бо ніхто не чекає, що відьма з високою магією зберігає свої статки поряд з грибами.

— Справедливо, — зітхнув Рафей.

Банк зустрів їх глухим шелестом гобеленів, підозрілою тишею й клерком, який не кліпав.

— Вітаємо в Nocturnum Bank, — сказав він. Його голос був схожий на шурхіт пергаменту, що сам себе читає. — Ви прийшли по скриню, клятву чи сповідь?

— Ми прийшли по правду, — відповіла Амедла. — І, можливо, бухгалтерські витяги за останні сто років.

— Це потребує погодження з Архіварієм.

— Прекрасно, — втрутився Рафей. — Покличте Ілларіона.

— Ілларіон… зник, — сказав клерк, після чого злегка посірів. — Минулої ночі.

— Зник? — перехилилась Амедла. — Бухгалтер вампірського банку просто… зник?

— Його кабінет згорів зсередини. Замки не зламані. А з кімнати винесли лише одне: теку з гербом Льодових Кісток.

Рафей спохмурнів.

— Отже, це не тільки родинна ворожнеча. Це політика.

— А я думала, наш шлюб — це найбільше прокляття у твоєму житті, — сказала Амедла. — Але ні. Це ще й змова.

— Будь ласка, — додав клерк, — не використовуйте слово «змова» в приміщенні банку. У нас алергія.

Їх провели до архіву — холодного, як серце контрактора.

— Що ми шукаємо? — спитала Амедла, проводячи пальцем по старому фоліанту з пилом густішим за вуаль на похороні.

— Договір, укладений моїм родом з Домом Льодових Кісток. Він стосується старого боргу. Я підозрюю, що мій шлюб — це спроба сплатити його частину.

— А моя роль у цій схемі?

— Ти… дивна змінна. Непередбачувана. Це лякає банкірів.

— Дякую. Я намагалася.

— А ще ти — спадкоємиця закляття, яке могло б знищити всю лінію Льодових Кісток, якби…

— Якби я була достатньо розлючена?

— Або закохана.

Вони обидва замовкли.

У сейфі під трьома шарами магічного захисту знайшли документ — зі слідами крові, попелу й запахом давньої образи.

— Оце воно, — сказав Рафей, ковзнувши пальцями по підпису. — Мій прадід пообіцяв, що нащадок роду фон Вальдштейнів укладе союз із Домом Льодових Кісток, якщо…

— Якщо «ніч стане чорнішою за кров, а магія розірве тканину часу», — прочитала Амедла.

— Що ж. Підходить. Учора мій годинник зупинився, а твоя кішка говорила латиною.

— Вона завжди так робить, коли нервує.

— І от тепер — нас намагаються вбити. Бо ми не ті союзники, на яких вони сподівались.

— Ми — ті союзники, яких вони заслужили.

Вона усміхнулась. Саркастично. Легко.

І він — майже — усміхнувся у відповідь.

Коли вони вийшли з банку, небо було ще темніше, ніж зазвичай.

— Ми щойно підтвердили, що хтось з мого роду хоче нас мертвими, — сказав Рафей.

— І, можливо, хтось із мого. Не відставай, у нас рівноправний шлюб.

— Що далі?

— Далі… я влаштую допит мітли. Вона бачила, як хтось заходив у нашу спальню. І, можливо, з кимось перемовлялась. Вона бреше, але не дуже добре.

— А я перевірю саркофаги. Якщо хтось із моїх родичів виліз завчасно — це буде дуже поганий знак.

— І якщо ще раз вибухне чайник — я почну каструвати ложки.

— Я згоден. Чай має залишитись священним.

А поки вони повертались додому, в банку один із сейфів відчинився сам.

З нього вилетів клаптик паперу з написом:

«Вони щось підозрюють.
Прискорити операцію.
Забрати відьму. Знешкодити вампіра.
Встигнути до повного місяця.»

А з глибини сейфу відповів шепіт:

— Встигнемо.