Розділ 4 Хто рано встає-тошо першого намагаються отруїти

Амедла прокинулась зранку (наскільки «зранку», наскільки це можливо в домі, де штори щільніші за мораль Рафея), і відчула, що щось… підозріло нормально.

Ніхто не кричав.

Нічого не вибухало.

Мітла не ганялася за котом (поки що).

— Це що, мир? — пробурмотіла вона, встаючи й обережно обходячи килим із саморозпалюванням. — Чи це затишшя перед черговим дебілізмом?

На кухні — тобто у просторі, де співіснували варильний казан, холодильник із кров’ю і полиця з прокльонами у банках — вона знайшла накритий сніданок. І записку.

«Не хвилюйся, я не отруїв жодної страви. Принаймні — не цілеспрямовано.
З любов’ю, Р.
P.S. Пляшечка з червоною рідиною — для тебе. Не нюхай. Просто пий.»

— Ага. «Не нюхай». Звісно, — пробурмотіла вона, виймаючи міні-ампулу з рідиною, яка диміла у ритм пульсу.

Вона спробувала краплю.

Вибух в мозку. Базилік, чорна вишня, щіпка злоби і щось, що нагадує… зізнання в симпатії?

— Це… смачно? — запитала вона сама себе, шокована. — Він що, навмисно зробив щось приємне? Це пастка.

Вона взяла ще ковток. І саме в цей момент — закипів чайник. І вибухнув.

Чайник був зачарований.

І зовсім не її чарами.

За п’ять хвилин Амедла ввалилась до спальні, обпалена, з іскрами в волоссі і чайником-руїною в руках.

— Ти намагався мене вбити! — крикнула вона, кидаючи обгорілу залізяку просто у Рафеєву сторону. Та відбилась об саркофаг.

— У перший ранок після весілля? Надто банально, — зітхнув він. — І невигідно юридично. У тебе ж контракт, пункт 7 — «жодних вбивств у перший тиждень».

— Тоді хто?!

Вони перезирнулись.

— Привид? — припустив Рафей.

— Дух твоєї бабусі, яка досі не схвалила наш союз?

— Вона б застосувала щось витонченіше. Наприклад — емоційне виснаження і саркастичні замітки на дзеркалах.

— Чудово. У нас вдома хтось третій. 

Уночі Амедла влаштувала пастку: три магічні сенсори, кота на чатах і мітлу, що спала з розплющеними очима. Рафей на вигляд спокійно лежав у саркофазі, але насправді не спав — очікував рух.

О третій сорок двері до кухні прочинились самі.

— Йде, — прошепотіла Амедла.

— Рано, — відповів Рафей.

Тінь згустилась. І — прошмигнула до зіллєвої шафи. Звідти — до чайника. А потім… почала класти щось усередину. Зілля. І кров. Чуже чаклунство.

— Ага! — вигукнула Амедла, зірвавшись із місця й вистреливши стрілою світла. Рафей в одну мить опинився поруч, закляття вже горіло на його пальцях.

Фігура обернулась. Без обличчя. Лише маска — срібна, пустотлива. І… знайома.

— Невже... — пробурмотів Рафей.

— Ти впізнав її?

— Це печатка Дому Льодових Кісток. Один із моїх родичів.

— Чудово. А я вже сподівалась, що це просто демон. Демонів легше вбивати — вони не подають до родинного суду.

Фігура випустила чорну хмару і зникла у повітрі, лишивши після себе запах гнилих пелюсток і недовимитої магії.

Після цього інциденту вони мовчали хвилин десять.

— Отже, — почала Амедла. — Нас хоче хтось убити. Але не ми самі одне одного.

— Це… прогрес?

— У нашому випадку — це майже шлюбна клятва.

— Значить, доведеться об’єднатись.

Вони перезирнулись. На обличчях — недовіра. І трохи азарту.

— Працювати разом, — сказала Амедла повільно, ніби пробуючи слова на смак.

— Тимчасово, — уточнив Рафей.

— Тільки поки не знайдемо винного.

— А тоді… кожен сам за себе.

— Домовились.

Вони потисли руки.

І на мить, лише на мить — тінь усмішки з’явилась на обох обличчях.

Просто тому, що їм двом стало трохи менш нудно.

Але обом було ясно: хтось хоче розірвати цей шлюб.
І, на жаль, це не вони самі.