Розділ 3: Медовий місяць в пеклі. Локація: спільна спальня

Замок Морокград здіймався над скелями, мов похмурий торт, спечений руками некроманта-початківця: трохи кривий, із дивними башточками, і явно мав у собі щось отруйне.

— Симпатично, — сказала Амедла, вдивляючись у чорний фасад із живого каменю, який ворушився й важко зітхав.

— Це стіни. Вони мають емоції, — пояснив Рафей. — Не звертай уваги. Плачуть, бо бачать тебе вперше.

— Ввічливо з їхнього боку. Сподіваюся, підлога не буде на мене плювати.

— Зазвичай — ні. Але якщо ти носиш на каблуках, вона може мститися.

Коли їх провели до спільної спальні, атмосфера стала… ще густішою. У прямому сенсі: повітря було таким насиченим вампірською естетикою, що Амедла закашлялася від аромату готичного благовоння.

— Серйозно? Чорні гардини, труна замість ліжка, свічки в формі черепів? Це твоє уявлення про комфорт?

— Це мінімалізм, — спокійно відповів Рафей. — Функціонально, стильно, похмуро.

— Це схоже на виставку «Поглянь, як я страждаю, але вишукано».

— Дякую.

— У ванні буде моя мандрагора, — заявила Амедла, проходячи повз нього з котлом і банкою з написом «Зілля: античоловікове».

— Не заперечую. Я зазвичай приймаю ванну раз на рік, під час кров’яного затемнення.

— Добре. Але знай: я кип’ятитиму там жаб.

— Я ж сказав — не заперечую.

Її мітла вже обстежувала кімнату. Кіт дряпав саркофаг Рафея, ніби хотів дізнатись, що там усередині. Саркофаг обурено клацнув кришкою.

— Він не любить гостей, — сухо прокоментував Рафей.

— Що ж, — зітхнула Амедла. — Перша ніч у шлюбі. Згідно з традиціями моєї родини, зараз ми мали б обмінятись пристрасним зіллям і обійнятись біля вогнища.

— Згідно з традиціями моєї — ми мали б удавати, що нас не існує. Або розпочати дуель.

Вони мовчали кілька секунд, а тоді, синхронно:

— Дуель?

— Можна після вечері, — сказала вона.

— Я не вечеряю. Але я згоден.

Коли Амедла зайшла до ванної, зілля вже булькотіло в срібній діжці. Вона роздяглась, сіла в рідину, що світилось зеленим, і зітхнула.

Мир.

Рівно на п’ять секунд.

— Вибач, — почувся голос Рафея з-за дверей. — Ти, бува, не бачила мої зуби?

— Що?

— Резервні. Для урочистих подій. У футлярі з написом «Не відкривати без приводу».

— Вони в кухні. Між банками з мізками й духмяною сіллю.

— Дякую.

Мовчанка.

— І що, ти завжди так вторгаєшся в особистий простір? — спитала вона.

— Лише коли він уже юридично мій.

— Я можу накласти прокляття мовчання.

— Я можу не говорити. Але моє мовчання буде надто красномовним.

Уночі вони спали по різні боки кімнати: вона — на килимі з рунами, у коконі з подушок і захисного поля. Він — у саркофазі, під ковдрою з чорного шовку.

О третій ночі Амедла прокинулась — хтось стояв над нею.

— Рафей?

— Це не я, — відповів він сонно, не відкриваючи труни.

Фігура зникла.

— Чудово, — прошепотіла Амедла. — У нас в домі привид. І це ще не найгірше в моєму шлюбі.

— Вітаю, — пробурмотів Рафей. — Тепер ти — офіційна фон Морте. Це йде в комплекті.

Так і завершилась перша ніч їхнього шлюбу.

Без кровопролиття.

Але з передчуттям, що завтра хтось таки спробує когось убити.

І це навіть не буде особисте. Просто — традиція