Розділ 2: Шлюб, який варто було б скасувати — ще до початку

Весільна церемонія мала відбутися у Великій Залі Спотвореної Гармонії — колись там влаштовували страти, але після капітального ремонту і кількох зачарувань кімната стала «чудовим простором для будь-яких подій: від вінчань до вигнання демонів».

Серед гостей панувала дивна атмосфера: суміш святкового настрою, саркастичного інтересу й легкого страху. Хтось ставив ставки, скільки триватиме шлюб. Найпопулярніша ставка — «до першої спроби отруєння».

Амедла стояла перед вівтарем, стиснувши букет із кропиви, чортополоху й проклять. Мітла поруч злегка тремтіла — чи від хвилювання, чи від бажання когось відшмагати.

— Якщо хтось заперечує цей союз… — почав жрець у ліловій мантії, — …то хай мовчить, інакше буде перетворений на жабу. Без права апеляції.

— Я заперечу, — шепнула Амедла.

— Не можна. Я вже жаба, — відповів її кіт на плечі.

На іншому кінці зали з тіней виплив Рафей — у чорному, як його почуття, костюмі з оксамитовим коміром і печаткою родового прокляття на грудях. Він ішов повільно, мов йому шкода було витрачати кроки на таку подію.

— І що це за букети у мене на підлозі? — пробурчав він, наступивши на магічні пелюстки, які голосно вищали від болю.

— Весільні символи, — прошепотіла Амедла. — Або прокляті привиди романтики. Хто їх розбере.

Вони зустрілися поглядами.

Її очі говорили: Якщо ти моргнеш — я втечу.

Його очі відповідали: Якщо ти втечеш — я зроблю вигляд, що мене це не влаштовує.

Жрець зітхнув:

— За стародавнім законом Північної Корони, союз крові (його вказівний палець злегка тремтів, коли він показав на Рафея) і чар (він кивнув на Амедлу, яка демонстративно поправляла рукав, у якому, ймовірно, був кинджал) має бути скріплений не лише клятвами, а й обручками.

— Чудово, — сказала Амедла. — А де вони?

У цей момент їхній «песонаречений» — котяра на ім’я Нічка, чорний і обурений — вискочив з-під вівтаря з обома обручками на хвості й понісся через залу. За ним кинулась мітла. За мітлою — Рафей. І за всіма — Амедла, лаючись усіма відьомськими діалектами.

Гості аплодували. Хтось викрикнув:

— Оце я розумію весілля!

Після п’ятихвилинної гонитви кільцем навколо гостей, обидві обручки було врятовано з-під кадила. Кіт демонстративно сів на трон короля і почав вилизуватись. Король здався і просто встав.

— Продовжимо, — буркнув жрець, чухаючи віко — там знову завівся свербунчак.

Амедла і Рафей встали перед ним. Обручки — на пальцях. Магія навколо них загусла, мов кисіль із грозових хмар. Звідкись луною пролунали весільні дзвони — тональністю «мінор з істерикою».

— Чи обіцяєш ти, Амедло, не знищити свого чоловіка у пориві гніву, ревнощів чи знічев’я?

— Якщо дуже стримуватимуся, то так, — відповіла вона.

— А ти, Рафею фон Морте, обіцяєш не спокушати її недругів, не кусати її тітку й не читати її щоденник?

— Хай це буде мій хрест, — зітхнув він.

Магія замиготіла. Обидва почули голос — прямо в голові, той самий, що звучить у нічних жахах, коли запізнюєшся на екзамен з некромантії.

«Ви зв’язані. На віки. Або — поки один не перетворить іншого на попіл. Хай щастить.»

Амедла глибоко вдихнула.

— А тепер... поцілунок? — підказав жрець, ухиляючись від мітли, яка знову ожила.

— Не сподівайся, — прошипіла вона.

— Я вампір, мені не потрібно дихати, — відповів Рафей.

І, нахилившись до неї, торкнувся її щоки губами — обережно, як смертник, який цілує бомбу, що може вибухнути від найменшого руху.

— Оце й усе? — здивувалася Амедла. — Навіть не намагався вразити?

— Ти б запам’ятала, — відповів він, випроставшись. — Я знаю, як робити враження. Просто не бачу сенсу.

— Ха. Починається веселощі, — буркнула вона, але вперше без злості.

Жрець урочисто оголосив:

— Ви — чоловік і дружина. А тепер ідіть святкувати, поки не стало гірше.

— Справді, — мовив Рафей. — Бо “гірше” у нашому випадку має широке трактування.

Вони пішли зі сцени під захоплені овації, саркастичні привітання, свисти та чиюсь репліку:

— Поставлю на те, що вони проживуть разом… два дні. Якщо не отруять одне одного раніше.