Глава 42

Мій приголомшений погляд спрямований на Плюхина, а його свинячі очі вовчим позирком спопеляють мене. Хоче зламати, мов тонку гілку, аби я підкорилася йому та виконала те, що йому так воліється.

- Лярво, не дратуй, - тримає впевнено пістолет, який націлений мені в голову. - Тобі жити набридло? Хочеш, щоб твої мізки розметалися кімнатою? Я можу влаштувати… Але для чого так безглуздо помирати? Ти хіба не ціниш своє життя? Дівчинко, не дуркуй!

- Ціную, - кажу йому. - Неймовірно ціную…

- Тоді у чому проблема? - робить голос злегка лагіднішим. - Що тобі заважає зняти зі свого гарненького тіла сукенку? Невже соромишся? Якщо так - відкинь це у сторону.

Хвора тварина! Що мені заважає зняти сукню? Скотина…

- Не чую тебе, - продовжує він та підходить ближче. - Чи ти від снодійного ще не відклигала? Напевно, Артур із радості чи переляку забагато насипав тобі у келих…

- Йди до біса лисого, - змахую гарячі сльози, що котяться з очей та нагадують лаву, що невпинно біжить зі жерла вулкана.

- Лялечко, я не думав, що ти така легковажна, - притуляє пістолет до голови. Чую, як холодний метал леденить мою шкіру. Це, либонь, доторк самої смерті.

Плюхин серйозний у своїх намірах. Бажає вбити мене, але я не хочу, щоб саме так закінчилося моє життя. Волію жити далі та радіти кожному світанку, який народжується щодня, та спостерігати за чарівними заходами сонця.

Але як мені вижити? Як? Підкоритися Плюхину? Чекати на порятунок? Господи, я не знаю, що мені... Просто не тямлю, що робити…

- Уляно, я рахую до п'яти. Якщо ти до цієї цифри мовчатимеш або відмовишся, то вистрілю, а після цього закопаю на задньому дворі, мов здохле курча.

Він це виконає. Я його знаю.

- Один.

Перша цифра. Попереду ще чотири. Моє тіло ціпеніє, мов від якогось препарату. Це катування. Життя або смерть…

- Два.

Дуже швидко називає наступну. Невже так не терпиться… Я не хочу вмирати. Що придумати?

- Три.

Середина, а я досі не маю відповіді. Не хочу вмирати, але стати його рабинею…

- Чотири.

Від фатального розділяє зовсім мало - одна секунда. Коли я врізалася у Віталія, то думала, що далі нема куди, але ні… Завжди знаходяться гірші ситуації.

Віталій… Невже я його більше ніколи не побачу та не скажу про свої почуття? Зараз дуже шкодую, що таки не зізналася у них. Навіть якщо вони йому непотрібні, то це важливо для мене, щоб знав, що вся моя турбота та інше не через контракт та гроші. Це все щире, від серця…

- П'ят…

- Добре, - тихо видушую.

Тиша. Вона забігає в кімнату та стоїть зараз між мною та Анатолієм, який не забирає зброю. Вона вже не холодить. Тепла.

- І треба було так тягнути? - викидає за шкурку тишу. - Не могла одразу? Уляно, ти неймовірна паскудниця!

Мовчу. Боляче від своєї відповіді. Дуже.

- Ну тоді скидай це вбрання, - продовжує. - Але затям - один вибрик та тобі смугаста торба.

Я здіймаюся на ноги. Плюхин щасливий. Хочу «смачно» плюнути йому в писок.

- Мені треба до ванної, - кажу замість бажаного вчинка.

- До ванної? - хмурніє. - Для чого?

- А як ти думаєш?

Цмокає язиком.

- Гаразд… Йди, але довго не барися.

Повільними кроками тягнуся до ванної, що примикає до спальні. Зачиняю за собою двері. Хочеться заплакати, але ні. Я маю боротися! Не можна опускати руки! Треба щось придумати!

Оглядаю кімнату. Тут нема вікна. Чорт! Але якби було - другий поверх. Навіть якщо тікати таким нехитрим способом, то можна у кращому випадку ногу зламати, а в гіршому…

Що робити?

Підходжу до раковини. Вмикаю холодну воду та одночасно дивлюся на себе. Вигляд у мене не найкращий. Макіяж розтертий, мов у джокера. Не вистачає істерично засміятися…

Відкриваю шафку. Тут ліки, аерозольний антиперспірант, ножиці…

Ножиці. Схоплюю їх. Я не здамся без бою. Буду опиратися. Зараз не знаю як, але це довге вбрання заважає мені. Воно сковує рухи.

Гострі манікюрні ножиці проколюють дорогу сукню. Шкода таке робити, але треба. Ріжу вбрання. Сильно вкорочую його. Тепер воно підсмикане та показує ноги.

Переступаю спідницю та жбурляю ножиці до ванної. Що ж далі? Аааа…

- Уляно, ти довго? - не терпиться тому козлу.

- Хвилину! - кричу я, та нервово озираюся довкола. Шукаю щось, що врятує, але воно миготить перед очима - антиперспірант.

Беру балончик та злегка збовтую. Він повний.

- Хвилина пройшла, - відчиняються двері за спиною, та простір наповнює запах Плюхина, а точніше його дешевий одеколон. - Навіщо, ти сукню порізала? Вона гарна була!

Різко обертаюся до нього, а балончик ховаю за спиною. Міцно його стискаю правою рукою, а лівою знімаю кришечку. Хвилювання б'є по скронях. Якщо я зараз щось зроблю не так, то мені прийде кінець.