Глава 11

Знову приковую увагу до мальв. Глибоко вдихаю носом ще спекотне повітря та намагаюся розслабитися. Але не виходить, а навпаки схоплюю напруження.

Тривога мандрує тілом. Перекочується від голови до рук, а звідти до серця, а там зазирає до ніг…Не оминає жодної клітинки.

- Я тутоньки, - відкриваються двері та виходить Ліза. Для танців вона обрала сині шорти та вільну білу футболку. Темне волосся замотала в гульку, а з макіяжу тільки підфарбувала війки, щоб очі не здавалися такими блідими.

- Я бачу, - встаю з лавки.

- Уляно, мені подобається твій мейк, - роздивляється його сестра. - Сьогодні ти богиня. Усі хлопці будуть твоїми. Ще вкрадуть…

Сестра підморгує, а я сміюся та помічаю нареченого сестри, який швидкими кроками наближається до нас, а коли підходить, то одразу загортає Лізу в палкі обійми та цілує, а після цього звертається до мене:

- Привіт, Уляно.

- Здоров, - відповідаю йому.

- Я бачу, ви вже зібралися, - мовить хлопець, що на дві голови вищий за свою наречену.

- Ага, - підтверджує вона. - Зараз викличемо таксі та поїдемо за дівками, а там танцювати.

- Ну тоді бажаю гарно відпочити, - цілує Лізу в лоба та додає. - Але сильно не цибайте та не бушуйте.

- Окей, -  обіцяє вона йому.

Після чергових обіймів Владислав зникає за дверима, а я викликаю таксі до будинку Аліни, а там прокладаю маршрут до клубу.

- Мені аж не віриться, що у мене через тиждень весілля, - робить Ліза селфі на фоні мальв. Вихиляється в різні сторони та усміхається.

- Угу, - тицяю у смартфоні, а боковим поглядом зиркаю на "Хвіст".

- Уляно, щось сталося, що ти така сумна?

- Ні, все добре, - заперечую. - Просто день складний… Весь день голова боліла.

- А як на новій роботі? Все ок? Новий бос тебе не тероризує?

Ліза сипить мені сіль на рану, яка починає пекти вогнем. Чи тероризує Віталій? Та він за кожним моїм кроком стежить, а також не втрачає нагоди…

Раптово випливають спогади з ліфта. Вони огортають мене незбагненим тремтінням, яке приносить задоволення. Воно пестить та раптово викликає ще дещо… Зупиняю себе!

- Ні, - хитаю головою. - Все ок. У нас нормальні стосунки.

- Це радує…

- Угу, - погоджуюся я.

- А він із близьку такий самий красень, як із далеку? - неочікувано каже Ліза та перестає фотографуватися.

Я ошелешена її питанням та від здивування шоковано відкриваю рота.

- Що ти так дивишся на мене? Я ж просто цікавлюся.

- Я не розглядаю його. Нема коли таким займатися. Та взагалі він мене не інтересує!

Ледь не вигукую останнє слово. Відчуваю, як від тривожності швидше біжить кров. У вухах злегка починає рокотати, немов опиняюся біля водоспаду, але останній приносить спокій, а цей звук дратує до чортиків.

- Та не злися так… Я просто запитала. Вибач.

Ліза ображено зазирає до смартфона. Я дуринда. Чого стала верещати?

- Ти мені вибач, - бурмочу. - У мене сьогодні був дуже дурний день.

- Та все добре, - відриває вона очі від екрана. - Зробімо фото?

- Давай.

Я та Ліза фотографуємося на фоні квітів, а коли завершуємо, то приїжджає таксі. Їдемо забирати Аліну та Женю.

Приблизно через годину сидимо у клубі за круглим зеленим столиком. У залі ще не багато людей, адже тільки початок вечора. Проте вистачає, щоб загубитися серед натовпу та на танцювальному майданчику.

Сестра сьорбає апельсиновий сік, а я, Женя та Аліна п'ємо чорничний сидр. Ніхто не має намір сьогодні перебирати. Культурний вечір.

Але він у мене на голках. "Хвіст" сидить за барною стійкою та пильно спостерігає за мною. Одночасно я зиркаю на смартфон. Боюся, що напише Хвильовий. Так про це думаю, що не чую Аліну, яка розповідає про своє останнє невдале кохання, яке принесло їй лише сльози, а на додачу якусь болячку, що тепер постійно ходить до гінеколога та купує цілу гору таблеток.

- Уляно, що з тобою? - штовхає мене у плече Женя. - Чого така ніяка?

- Та все нормально, - видушую посмішку та намагаюся не дивитися на смартфон. - Я просто після роботи та трішки закумарена.

- Значить тобі треба не сидр тягнути, - зауважує Аліна. - Ти така журна, що аж мені так стає. Треба веселитися, бо як стукне сорок чи вийдеш заміж, то все - до клубу не підеш.

- Вийти заміж, то не тюрма, - втручається Ліза. - Ми з Владом домовилися, що будемо давати одне одному свободу.

- Ой, то все на словах, - махає рукою. - А якщо діти з’являються, то яка там свобода. Жінка двадцять чотири на сім сидить із дітьом, а мужик на роботі чилить.

- А хіба діти не радість? - звужує очі Ліза.

- Для мене ні, - встає вона. - Я за міцнішим пійлом. Лізко, точне не хочеш чогось драйвовішого?